Розділ 14

Незабаром ми повернулися до маєтку. Я досі була захоплена і налякана водночас. Радувало те, що Раєн на мене не злився. Він взагалі був незвично мовчазний. Поки ми поверталися с конюшні, промовив лише кілька слів. Це турбувало мене дедалі дужче. Я здогадувалася, що в нього на душі, але не говорила про це вголос. Надто вже вразливим став Раєн через це нещастя.  І я вирішила, що ми маємо обговорити цю тему і вирішити, що робити. Або ми будемо сидіти склавши руки, або самостійно віддамося у пазурі Темрями.

   Коли Раєн збирався повертатися до себе в кімнату, я міцно вхопила його за лікоть. Він здивовано обернувся і звів брови, чекаючи пояснення. Я, намагаючись дібрати правильні слова, тихо промовила:

–Я бачу, що тебе щось тривожить. Давай поговоримо і нарешті розберемося з усім. Я чекатиму тебе у бібліотеці.

   Раєн задумано і трохи сумно зазирнув мені у вічі. Наші погляди зустрілися і випромінювали нестерпний біль. Серце усередині шалено забилося, і я відвернулася. Втупившись очима в підлогу, прошепотіла:

–Прошу, прийди. Я буду чекати.

   Раєн ще раз глянув на мене і пішов, не промовивши ні слова. Я дивилася йому услід, поки його золоте волосся й чорна сорочка не зникли за поворотом. Нестерпно було бачити його таким зламаним й нещасним. Я понад усе хотіла, щоб смуток покинув його душу і розбите серце. Адже  це все було через його молодшу сестру. Не складно було здогадатися. Тепер він розривається між двома виборами: послухати розум чи серце. Я ж лише бажала йому щастя й прийняла б будь-який вибір. Тепер Раєну залишалось лише прийняти рішення, яке може змінити усе. І я всім серцем бажала, щоб цього разу доля була більш прихильна до нас.

***

   Прийшовши до бібліотеки, я сіла у крісло біля вікна і стала чекати. Раєн мав прийти, я знала це, тож кожну хвилину поглядала у сторону дверей.  Нервово постукуючи пальцями по ногах, думала як зарадити його горю. Та й що тут можна було зробити? Я понад усе прагнула допомогти, змусити його знову бути щасливим. Але ми не можемо вирушити на пошуки Мері самотужки. Невідомо де вона зараз, що з нею зробили. Скрізь чекала небезпека, тому ми не могли покинути маєток. Нас одразу впіймають і віддадуть у руки Темряві. А від неї уже ніхто не врятує.

   Пройшло майже півгодини. Хотілося піти, лягти у ліжко й заснути. Після виснажливої прогулянки на конях мʼязи боліли і втома поглинула мене з головою. Я знервовано дивилася у вікно. Поволі наступав вечір, сонце досі світило, але вже не так яскраво. Промені пробивалися крізь скло й відкидали тінь світла на стіл переді мною. Зітхнувши, я поклала на нього голову і заплющила очі. Думки роїлияся у голові й не давали спокою. Чому навкруги стільки проблем, які я не можу вирішити? Набридло весь час відчувати нестерпний тиск звідусіль. Надто багато завдань і переживань звалилися на мене. Жодна людина не здатна стільки витримати. Від злості я вдарила кулаками по столу. Голосний звук порушив тишу бібліотеки. Кісточки пальців стали червоними і неприємно боліли. Це розізлило мене ще більше. От чому я завжди маю страждати? Нестримна лють розтікалася моїм тілом, заповнюючи кожну клітину. Усередині одразу прокинулася Темрява. Моя злість підживлювала її, робила сильнішою. І чим могутнішою вона ставала, тим важче було її контролювати. Я відчувала, як Темрява з усіх сил намагається вирватися назовні. Вона чинила мені супротив, пробувала знайти слабкі місця, але я нарешті склала себе докупи і тримала її під контролем. Та цього разу Темрява не планувала так просто здаватися. Вона дряпала мене пазурами, билася й розтинала тіло примарними зубами. Я відчувала нестерпний біль, тіло горіло пекельним вогнем, а перед очима ніби утворилася пелена з туману. У вухах дзвеніло, і це доводило до божевілля. Усі думки зникли, залишилася лиш Темрява, що захопила кожен міліметр мого тіла. І я зрозуміла, що не витримаю. В мені не лишилося й краплі сили.

   Я не одразу зрозуміла, що сталося, просто не бачила нічого й не могла вдихнути. Простір навколо заполонила Темрява, густа й непроглядна. Серце калатало, страх розтікався по жилах. Усвідомлення прийшло до мене в одну мить. Якщо я нічого не вдію, то може статися велике лихо. Темряву потрібно повернути назад, але зараз це було чимось надприроднім. Я пробувала зробити хоч щось, проте тіло перестало слухатись. Здавалося, я поступово втрачала звʼязок з реальністю. Розум огорнув туман, а ноги стали ватяними. Темрява не слухала моїх мовчазних наказів, вона нарешті отримала свободу і не збиралася її втрачати. Я навіть чула її переможний сміх. Але не могло все завершитися отак.

   Я взяла волю в кулак і зібрала останні крихти сили. Хотілося кричати від болю і напруги. Ноги ледве тримали, але я нарешті змогла віднайти трохи могутності усередині себе. Видавши протяжний звук дикого звіра, я зібралася і наступила на Темряву з новою силою. Та розізлилася, кидалася зі сторони в сторону, намагаючись вислизнути і втекти. Проте я взяла її під контроль і не збиралася відпускати. Тіло тремтіло, руки горіли, ніби були охопленні полумʼям. Темрява противилась, не здавалась, але у мене відкрилося друге дихання. Я бачила, як вона кружляє по кімнаті, ховаючись від мене. Але це вже не мало значення. Усередині мене зародилася іскра незбагненної досі сили. Навіть Темрява не могла чинити їй опір. Тож я нарешті почала поступово поглинати її, повертати туди звідки та вийшла. Проте Темрява була сердита й невблаганна. Я почула звук битого скла і вже за секунду на мене посипалися гострі уламки. Вони розтинали шкіру і я ледь не кричала від різкого болю. Через розбите вікно пробивалося світло, воно лякало Темряву і робило її вразливою. Я скористалася цим і увібрала останні частинки темної матерії. Тепер у кімнаті знову панувала тиша і світло. Але сили остаточно покинули мене. Я впала на всіяну уламками скла підлогу і втратила свідомість. Останнє, що памʼятала, до того як поринути у забуття – гаряча

кров, що стікала обличчям .