Розділ 13

ЧАСТИНА 2

МИСЛИВИЦЯ

Розділ 13

–Я була у лісі, а навколо панувала Темрява, така густа і моторошна, що кров у жилах холола. Мене оточили прибічники, стояли колом, не даючи втекти. Там було так холодно, жахливо холодно, а у повітрі відчувався запах гнилі. Ті люди були у масках, наче зроблених з самої темряви, і вони сміялися, так гучно, що закладало вуха. А потім я відчула усередині поштовхи, вони змусили мене впасти на коліна і корчитися від болі. Це було жахливо, - промовила я, важко дихаючи.

–Це був лише сон, Ліє. Не думай про нього, - заспокоїв мене Раєн.

–Не можу не думати. Він здавався таким реальним, що аж волосся дибом стає.

–Але все ж таки це неправда. Всього лише уява.

–Знаю. Але це все рівно мене лякає, - прошепотіла я.

–Спробуй відволіктися. Думай про щось інше, - запропонував Раєн.

   Я не знала куди ми йдемо, він лише сказав, що підготував щось цікаве. І це «щось» повинно було мені сподобатися. Надворі яскраво світило сонце, воно зігрівало, але недостатньо, щоб прибрати холод, який охопив моє тіло. Той сон ніяк не виходив в мене з голови, змушуючи знову і знову проживати все спочатку. Цієї ночі я прокинулася у крижаному поту, обличчя геть зблідло, а руки були подряпані й кровоточили. Серце калатало так швидко, що здавалося ось-ось вистрибне з грудей. І після цього я більше не могла заснути. Запалила свічку й сиділа, роздивляючись тіні на стінах.

   Ще досі я почувалася жахливо. Ніщо не могло змусити мене забути той кошмар. З кожною згаданою деталлю тіло все більше вкривалося сиротами. Раєн йшов збоку і намагався мене відволікти:

–Ось побачиш, скоро ти про все забудеш. Мій сюрприз змусить тебе посміхнутися й відкинути погані думки геть.

–Сподіваюся. Нам ще довго?

–Майже прийшли.

   Десь вгорі я чула щебетання пташок. Вони раділи сонячному дню, літаючи у ясному небі. У них не було турбот і страхів, не було поганих думок і холоду на серці. Їх життя – політ, вільний і  безмежний. Я важко зітхнула. Сьогодні повітря пахло ліліями й трояндами. Ніякого запаху гнилі і смерті. Навколо було світло, а не темрява. Квітучий сад, а не моторошний ліс. Це був лише поганий сон, не варто переносити його в реальність.

–Ось ми й на місці, - весело промовив Раєн.

–Де ми? - запитала я.

–Зараз зрозумієш, - змовницьки посміхнувся він.

   Перед нами стояла невелика деревʼяна будівля. Вона була простою, нічим не вирізняючись і не привертаючи особливу увагу. Поряд все поросло мохом і високою травою. Раєн штовхнув потерті деревʼяні двері, і вони відчинилися з гучним скрипом. У середині панувала напівтемрява і дивний, трохи неприємний запах.

–Проходь, - сказав Раєн.

  Я обережно переступила поріг. На землі було розкидане сіно, воно хрустіло в мене під ногами. Пройшовши трохи далі, я озирнулася й охнула від здивування. У невеликих прибудовах стояли коні, величні й сильні. Раєн посміхнувся, помітивши здивування й захоплення на моєму обличчі.

   Тут було неймовірно. Я нарахувала більше десяти коней, таких гарних, наче у казці. Увагу привернув білий, немов сніг, жеребець. Я підійшла ближче. Його великі очі виблискували і зацікавлено дивилися на мене. Я протягла руку і доторкнулася до мʼякої світлої гриви. На обличчі зʼявилася посмішка, і я враз забула про сон.

–Подобається? - запитав Раєн.

–Так, дуже. Але навіщо ти мене сюди привів? - поцікавилася я.

–Пам’ятаєш, я обіцяв навчити тебе їздити верхи? Так ось, я вирішив, що сьогодні чудовий день для цього, - посміхнувся він.

–Ти справді навчиш мене?

–Звичайно. Чому б не спробувати?

–Дякую, ти найкращий! – я радісно застрибала.

–Ти наче дитина, - зітхнув Раєн.

   Всередині мене панувала радість і щире захоплення. Коні завжди були моєю слабкістю. Сьогодні я буду до них ближче ніж будь-коли. Вдячність Раєну була безмежна. Він витрачає свій час, щоб ощасливити мене. Я ще раз озирнулася, роздивляючись могутніх тварин. Вони були прекрасні, але багато хто не бачив цієї краси. Для інших коні лиш робоча сила, але для мене вони були особливими. Ці тварини не заслуговували жорстокості й знущань від людей.

–Ну що, ходімо? – запитала я.

–Так. Зачекай мене надворі, - попросив Раєн.

   Я вийшла з конюшні і почала чекати. На вулиці стало ще спекотніше, ніж було. Сонце пекло у голову, тож я сховалася у тінь, сівши під деревами. Поряд шумів невеличкий  струмок. Я набрала холодної води у долоні і вмилася. Крижаний доторк охолодив розжарене обличчя. Озираючись на вхід до конюшні, я з нетерпінням видивлялася Раєна. Мені ледь вистачало терпіння, шоб не встати і не піти до нього. Але я трималася, сумлінно чекаючи поки він закінчить.

–Йди сюди, Ліє, - прокричав Раєн.

   Я швидко вскочила і побігла до нього. З конюшні він виводив того самого білого жеребця. Тепер його неймовірна грива ніби світилася на сонці, роблячи тварину ще більш вишуканою.

–Який гарний кінь, просто неймовірний, - із захопленням промовила я.

–Це справді так. А взагалі, це дівчинка. Її звати Зоря, - промовив Раєн, гладячи конячку по шиї.

–Чия вона? – поцікавилася я.

–Моя, - він посміхнувся.

–А де ж мій кінь?

–Зараз приведу, а ти побудь тут із Зорею.

   І він пішов назад до конюшні. Я тим часом розглядала білу красуню переді мною, вдивляючись у її великі розумні очі.Ті очі були схожі на дві зірки, які яскраво сяяли у небі. Я провела рукою по шиї тварини, підіймаючись до голови, а потім до носа. Шерсть була гладкою й чистою, ніби щойно випавший сніг. Напевно, Зоря була найгарнішим конем з усіх, що я бачила у своєму житті. Щось у ній було чарівне й неосяжне.

   З конюшні почувся шурхіт, а потім кроки Раєна і стукіт копит. За кілька митей і він, і кінь постали переді мною. Я відкрила рота, коли побачила могутнього жеребця, такого чорного, як попіл, і такого гарного, ніби він був створений не для цього світу. Він був немов відображення мене, але у подобі тварини.