Розділ 11

Розділ 11

   Ми з Анікою повернулися до маєтку з гарним настроєм. Мʼязи рук боліли після стрільби, але зараз це не мало ніякого значення. Було важливо лише те, що я вперше з минулого тижня по-щирому посміхалася. Звісно, моє серце досі краялося від смерті Маргарет , але в цей момент я відкинула всі переживання і погані думки. Адже треба хоч трохи насолодитися життям, поки є можливість. Бо далі буде ще гірше і я чудово це розуміла. Скоро настануть по-справжньому темні часи.

   Зупинившись біля дверей маєтку, ми сіли на невеликі мармурові сходи. Вони були частинкою прохолоди серед навколишньої спеки. По обличчю ріками стікав піт, який постійно доводилося витирати брудним рукавом сорочки. Тепер моє лице було ще й у багнюці. Намагаючись стерти її, я ще більше забруднилася і врешті покинула спроби виправити усе. Аніка обернулася до мене і ледь стримала сміх:

–Ти ніби з могили вилізла. Не хочеш піти вмитися?

–Дуже смішно. Насправді, мені байдуже, - сказала я.

–Пішли, - весело промовила Аніка і схопила мене за руку. – Давай, ходімо.

–Куди?

–Зробимо з тебе людину.

–Але я не…, - почала я.

–Ніяких «але», - весело промовила Аніка і потягнула мене до саду. Зрештою ми опинилися біля невеликого ставка. На його поверхні плавало латаття й цвіли білосніжні водяні лілії. Птахи купалися у прохолодній воді, рятуючись від спеки. Аніка дістала з кишені хустинку, змочила її і стала витирати моє обличчя.

–Ну годі, -  попросила я, скривившись..

–Зачекай, я ще не закінчила.

–Яка кому різниця, як я виглядаю?

–Не хочу, щоб моя подруга ходила вся  брудна. Ти мене соромиш, - засміялася Аніка.

–Ой, ну вибач.

   Нарешті вона закінчила і сховала хустинку назад до кишені. Потім уважно оглянулася мене, задоволено кивнула і пробурмотіла щось на кшталт «так набагато краще». Я закотила очі й важко зітхнула:

–Тепер задоволена?

–Так, - щасливо відпола Аніка.

   Я похитала головою і сіла та траву. Вона сіла поруч, трохи подумала і зняла взуття. Підсунулася ближче до ставка і опустила ноги у воду. Я, не вагаючись, повторила за нею. Коли пальці ніг торкнулися прохолодної води, я відчула полегшення і задоволення. У таку сонячну погоду, це неабияк допомагало й бадьорило. Між нами запанувала хвилинна тиша, але я порушила її важливим для мене запитанням:

–Коли наступне тренування? Ти ж будеш продовжувати мене вчити?

–А ти дійсно цього хочеш? – здивувалася Аніка.

–Так, мені дуже сподобалося.

– Я так рада це чути! Давай через дні два? Щоб руки трохи відпочили. Підійде? – з посмішкою запитала Аніка.

–Підійде. – відповіла я.

–От і чудово. А тепер давай йти, бо зараз розплавимося на цьому палючому сонці.

–Так, ти права. -  погодилася я

–Я завжди права, - підморгнула Аніка.

–Навіть сперечатися з тобою не буду.

–І правильно робиш.

   Я засміялася і встала з землі. Трава приємно лоскотала босі ноги. Ставши до ставка спиною, я глянула на подругу. Та тяжко вставала й мружилася від яскравих променів. Я нахилилася, щоб взутися, але відчула під ногами щось мокре і слизьке. Не встигла зреагувати, бо стояла надто близько до краю ставка. Послизнувшись, я спробувала втримати рівновагу, але було надто пізно. Я полетіла у воду

   Першим, що я відчула була приємна прохолода. Лише потім я зрозуміла, що ковтнула багато води. Від удару об поверхню з легень вибило усе повітря, тож я задихалася і намагалася виплисти нагору. Перед очима все розпливалося, а  серце шалено билося у грудях. Ставок був неглибокий, але зараз здавався справжньою безоднею. Десь наді мною було світло, і я відчайдушно намагалася до нього дістатися. Крики нагорі були ледь чутними серед навколишньої тиші й порожнечі. Аж раптом я почула голоси, вони долинали не згори, а з темної глибини. Мене ніби кликали, запрошували до себе, чекали у непроглядній чорноті каламутної води. Стало моторошно. Я з усіх сил заворушила руками і ногами.  Світло було все ближче, і доводилося триматися до останнього, щоб не втратити свідомість. Кисень у моїх легенях майже закінчився, все усередині палало і вимагало зробити вдих.

Нарешті я виринула на поверхню й закашлялася, випльовуючи воду. Зробила декілька глибоких вдихів, намагаючись втриматися і не піти під воду знов. Біля краю стояла схвильована Аніка і простягала руку. З останніх сил підпливши до неї, схопилася за руку. Загальними зусиллями, я все таки опинилася на землі. Тіло трусилося, а дихання досі не відновилося. Я ніби ковтала повітря, одночасно задихаючись й кашляючи. Аніка сіла поряд й прибрала з мого обличчя мокре волосся. Вона глянула на мене й стривожено запитала:

–Ліє, як ти? Все добре? Я так хвилювалася…

–Все гаразд, - хрипко відповіла я.

–Вибач, мені так шкода. Я б стрибнула за тобою, але не вмію плавати,- Аніка винувато опустила погляд.

–Нічого страшного, я розумію. Ти й не повинна була.

–А якби ти втонула?Я б собі не пробачила.

–Не втонула б. Я непогано плаваю, - досі важко дихаючи, заспокоїла її я.

–Мені дійсно шкода, що так сталося. Я так переживала, кликала на допомогу, але нікого не було. Мені стало страшно, що ти можеш не виплисти на поверхню. Я просто стояла і дивилася, не знаючи, що робити. Навіть не уявляєш, як я почувалася в той момент. – почала розповідати Аніка з сумом на обличчі.

–Уявляю, і я тебе не звинувачую. Тим більше все обійшлось.

–Я рада, що з тобою все гаразд. Але ти вся мокра, тож ходімо швидше до маєтку. Треба перевдягнутись та заспокоїтись. Я зроблю нам чаю.

–Не варто. Іди краще відпочинь, - запротестувала я.

–Я в нормі, а от ти не дуже. Тож не сперечайся.

–Ну гаразд, якщо ти наполягаєш,

–Ще й як, - посміхнулася Аніка. Я посміхнувся у відповідь і, хитаючись, піднялася з землі. Мокрий одяг неприємно лип до тіла, і я здригнулася коли подув вітер. На моїй нозі був лише один чобіт, інший лежав неподалік. Аніка помітила мій погляд і принесла його, допомагаючи взутися. Потім взяла мене за лікоть, обережно притримуючи, і ми повільним кроком пішли до маєтку. Сонце трохи зігрівало, але недостатньо, щоб не труситися від холоду. Певно, зі сторони, вигляд я мала далеко не найкращий. Заплутавшись у ногах, ледь не впала, але Аніка вчасно мене втримала.