Розділ 10

Розділ 10

   Минув тиждень. Весь цей час я сумлінно тренувалася самотужки. Без Раєна робити це було складніше, але я не могла втрачати дорогоцінний час. За ці декілька тижнів моя витривалість і сила помітно зросли. Я знала, що цього було недостатньо, але в глибині душі пишалася своїми досягненнями. Раєн теж радів, що я не покинула тренувань, поки він одужував. Мені було приємно чути від нього, як сильно я зросла, порівняно з першим, не дуже вдалим тренуванням.

   Вийшовши на ранкову пробіжку, я вдихнула аромати холодного свіжого повітря. Мокре від поту волосся прилипало до розпашілого обличчя. Пташки у небі радісно щебетали, та я не поділяла їхнього щастя. Зараз у всіх були нелегкі часи, смерть Маргарет залишалася помітним тягарем у серці. Мені важко було не згадувати її мертве бліде обличчя й порожній погляд. Цей образ часто приходив до мене у снах і змушував прокидатися у холодному поту. Навіть зараз, усередині все болісно стискалося від самої лиш згадки про її жахливу й несправедливу смерть. Коли я, нарешті наважившись, розповіла про це Раєну, він був вражений й занепокоєний. В той момент я побачила в його очах сум, злість й розуміння, що тепер все змінилося. Раєн сказав мені триматися, не падати духом й будь-яким способом відволікатися від тривожних думок. Це я й намагалася робити. Проте смерть зробила мене сильнішою. Вона показала, що треба боротися за добро, справедливість і безтурботне майбутнє,в якому кожен нарешті зможе жити повноцінним життям, без страху й ненависті, що отруюють душу.

   Я стомилася бігти й на хвилину зупинилася. Подув легенький вітерець і скуйовдив моє й так розтріпане волосся. Десь вдалині почулося виття вовків. Він цього звуку я здригнулася й озирнулася. Раніше такого не було. Невже вовки теж відчували, що насувається щось погане й темне? З минулого тижня не сталося нічого, що могло б злякати чи насторожити. Можливо, прибічники Темряви дали нам розслабитися і забути про небезпеку або вони просто вичікували підходящого моменту для нового нападу. Від них можна було очікувати чого завгодно, тож я ні на хвилину не розслаблялася і була готова дати відсіч. Лише у себе в кімнаті, могла трохи забути про обережність й відпочити.

   Навколо мене не було ні душі. У такий час всі ще спали. Лише  я, як завжди, прокинулась серед ночі і вже не могла заснути. Останнім часом це стало звичною справою. Я вставала з ліжка, сідала на підвіконня і дивилася на зорі, аж поки не наступав світанок і сонце не зʼявлялося на горизонті. Я не могла уявити, як десь, далеко звідси, не було ні сонця, ні зірок. Сама лише Темрява і більше нічого.

   Закінчивши пробіжку, я, важко дихаючи і витираючи з чола піт, зупинилася перед дверима маєтку. Легенько прочинила їх і ввійшла досередини. Тут панувала тиша, лише мої кроки порушували її. Повільно йдучи першим поверхом, я згадала, що сьогодні моє перше заняття зі стрільби. Було цікаво і трохи страшно водночас. Здавалося, що стрільба з лука – доволі непроста справа, яка потребувала довгого освоєння. Чи вийде в мене? Аніка вважала, що так. Тож я нарешті повірила в себе і заховала непотрібний страх якнайдалі.

***

   Коли я зустріла Аніку в саду, та була повністю готова і радісно мені посміхалася. За спиною в неї висів лук і сагайдак зі стрілами. Її руде волосся, заплетене в дві коси, виблискувло у променях сонця, а світло-зелені очі світилися від невимовно щастя. Аніку захоплювало майбутнє тренування, для мене ж це було необхідністю.

–Ну що? Ти готова? – запитала вона.

   Я трохи подумала і невпевнено відповіла:

–А хіба в мене є вибір?

–Звісно. Ти можеш відмовитися, якщо не хочеш.

–Не можу. Але це не важливо. Я не проти навчитися чогось нового, - посміхнувшись самими кутиками губ, відповіла я.

–Я впевнена, що тобі сподобається. Це дуже захоплює, якщо навчитись, - промовила Аніка, снизавши плечима.

–Повірю тобі на слово.

   Я озирнулась, роздивляючись квітучий сад і запитала:

–Куди ми підемо?

–Скоро дізнаєшся, - хитро всміхнувшись, відповіла Аніка.        Вона пішла вглиб саду і я, не маючи вибору, пішла за нею. Навколо все буяло яскравими барвами і наповнювало повітря солодкими ароматами. Квіти тягнулися до сонця, розкриваючи свої пелюстки. У невеликому ставку голосно клекотіли жаби. Все навкруги раділо життю, лише я не мала такої змоги. Сонце зігрівало моє тіло, але не могло зігріти скрижаніле серце. Воно було вкрите товстим шаром примарного льоду, який навряд чи колись розтане.

   Очі запекли, і я кліпнула. Навколо враз все змінилося. Сад був вкритий попелом й кістками, мертві дерева грізно височіли наді мною, а навкруги панувала сама лиш темрява. Маєток був похмурим і неживим, ніби сама смерть завітала до нього.  Уламки скла від розбитих вікон хрустіли під ногами. Цей звук громом розходився по навколишній тиші.

Я злякано потрясла головою й міцно заплющила очі. Коли розплющила, все це зникло. Навколо знову був квітковий сад, а сонце яскраво світило у небі

–Все добре? – стурбовано запитала Аніка.

–Так. Просто задумалася, - збрехала я й важко вдихнула. Що тільки що сталося? Невже моя уява сама домалювала ці темні образи, після пережитого стресу? Думаючи, що поступово божеволію, я поспішила, щоб наздогнати Аніку. Та схвильовано глянула на мене, але нічого не сказала. Я намагалася не дивитися їй в очі, щоб приховати страх, який читався у моєму погляді. Прибрала, вилізше з хвоста, пасмо волосся за вухо і продовжила йти, намагаючись відволіктися від навʼязливих думок. Аніка все пробиралася крізь кущі й дерева, прямуючи у найдальший закуток саду. Я бувала тут доволі рідко, лише коли хотіла побути одна і відгородитися від світу. Під ногами хрустіли гілки, і я мимоволі згадала уламки скла. Все тіло здригнулося, наче від крижаного вітру. Добре, що я йшла позаду Аніки, тож вона нічого не побачила.

–Ось ми й на місці, задоволено промовила вона.