Розділ 9

Розділ 9

   Я прокинулася о другій годині дня. Почувалася розбитою й знесиленою. Кожен рух супроводжувався спалахом болю. За вікном яскраво світило сонце, що зовсім не підходило до мого похмурого настрою.

   Я важко встала з ліжка і підійшла до дзеркала. Побачивши себе у відображені, скривилася. Нічне падіння не пройшло безслідно. Губа була розбита й опухла, в кутику рота засохла кров, а на тілі виднілися темні синці. Руки були подряпані. Сьогодні мені знову снилася Темрява. Цього не відбувалося вже кілька тижнів, але після пережитого стресу кошмари відновилися. Темрява у мені знову сховалася і не намагалася вирватися назовні. Це було добре, хоча у глибині душі я почувалася так, наче втратила частину себе.

   Вирішивши відвідати Раєна, я почала збиратися. Вдягла максимально закритий одяг, щоб приховати синці. Вмилася, щоб прибрати з обличчя кров і хоч якось розвіяти втому. Я повільно провела кінчиками пальців по волоссю. Воно було брудне й заплутане після вчорашньої прогулянки лісом. Пальці ж досі залишалися фіолетовими від ожини. Я згадала, яку все було добре до нападу. Ми з Раєном сміялися й ні про що не думали, проте в один момент змінилося все. Серце болісно стиснулося в грудях.

   Я спробувала відкинути ці думки геть і вийшла з кімнти. Прислуга ходила  по коридору, заклопотана своїми справами і ніхто не звертав на мене уваги. Крім темноволосої  служниці, яку я бачила вчора. Вона сумно мені посміхнулася і пішла далі.

   Біля кімнати Раєна я завагалася. Чи слід мені йти? Чи захоче він мене бачити? Подолавши страх я трохи прочинила двері. Моллі не було, тож я тихо пройшла досередини. Раєн сидів на ліжку, спершись на подушку. Помітивши мене, він спробував посміхнутися. Я дивувалася, як навіть у такій ситуації він може залишатися веселим.

–Привіт, Ліє, - ледь ворушачи губами, промовив Раєн.

–Привіт. Як почуваєшся? – стурбовано запитала я.

–Жити можна.

–Я серйозно, Раєне.

–Краще ніж учора. Трохи паморочиться в голові і рухатися важко, але в цілому більш-менш. Моллі сказала, що це отрута так на мене впливає. Хто ж знав , що стріли отруйні?

   Я повільно підійшла і сіла на стілець біля ліжка.

–Мені так шкода, Раєне. Це я в усьому винна.

–Не кажи дурниць. Моя ідея була піти до лісу. Я повів тебе туди. Тож винен саме я. Якби знав, що так буде, ніколи б не запропонував.

–Ти не міг цього знати.

–Як і ти.

–Але їм потрібна була я, тобі просто не пощастило бути зі мною.

–Звідки ти знаєш? – здивовано запитав Раєн

–Пан Дарвін сказав вчора на зібранні. Але я й сама здогадувалася, - сумно відповіла я.

–Він сказав, хто це був?

   Я трохи помовчала й тихо відповіла:

–Прибічники Темряви.

   Раєн здавався трохи здивованим. Він задумався, намагаючись осмислити цю інформацію. Я дивилася на нього й неозброєним оком бачила його втому й знесиленість. Обличчя Раєна було як ніколи блідим, в очах не горів вогник, до якого я так звикла.

–Але що їм від тебе треба? – врешті запитав він.

   Я не відповіла. Відвернулася від Раєна і поглянула у вікно.

–Що таке, Ліє?

–Нічого.

–Ти можеш мені розповісти.

–Тобі зараз треба думати про себе, а не про мене, зрозуміло? Інше неважливо, – знервовано сказала я.

–Мені важливо, - тихо промовив Раєн.

–Я не буду скидати на тебе свої проблеми. Тільки не зараз. – я встала і пішла до дверей. –Сподіваюся тобі скоро стане ліпше.  Раєн нічого не відповів і я швидко вийшла з кімнати. Мені не хотілося так завершувати розмову, але , можливо, це на краще. Знервовано покусуючи розбиту губу, я вирішила піти в місце, де колись почувалася в безпеці. До бібліотеки.

***

У бібліотеці нічого не змінилося. Все лежало на своїх місцях. Напис на стіні змили, від нього не залишилось й сліду. Та слід від того дня назавжди залишився всередині мене. Озираючись, я згадувала звуки битого скла. Я потерла пальцем шрам на долоні. Кліпнула й зосередилася на теперішньому. Я прийшла сюди не для цього.

   Поки в мене було вдосталь вільного часу, я вирішила пошукати інформацію про Темряву. Бібліотека була велика, тож тут має бути щось підходяще. Я пройшлася вздовж книжкових шаф, вчитуючись в назви. Тут було все, але не те, що мені потрібно. Я ходила між рядами, уважно розглядаючи корінці. Важко було не загубитися в такій кількості книг. Чи зможу я знайти те, що мені треба?

   Через півгодини я так нічого й не знайшла. Хотілося здатися й піти відпочити, та я продовжувала передивлятися полицю за полицею. Врешті решт мою увагу привернула найвіддаленіша шафа. Книжки на ній були здебільшого старі й пошарпані, але одна виділялася серед них. Вона була новою, назва виблискувала на корінці сріблом.Книга стояла на останній полиці, тож я не могла до неї дотягнутися. Стала шукати на що стати і помітила стілець. Підсунула його до шафи і залізла.  «Зородження Темряви», – прочитала я, поглянувши на книгу зблизька. Саме те, що потрібно. Я дістала книгу з полички й протерла рукавом від пилу. Чи міститься у ній інформація,  про яку я не знаю? Поставивши стілець на місце, я всілася на крісло в дальньому закутку і відкрила книгу. Цікаво, її було написано одразу після того як зʼявилися Темрява?

   «Історія виникнення Темряви оповита таємницями й неясностями. Мало що відомо про те, де і коли саме вона виникла. Свідки кажуть, що перші її прояви були помічені серед лісу на півдні провінції Віолен. Ця інформація не підтверджена, проте є цілком вірогідною. Коли саме виникла Темрява невідомо, але орієнтовним  часом вважають травень-червень 1924 року. Чи є це правдою? Ніхто не знає» – прочитала я. Як і казав Раєн, Темрява виникла дванадцять років тому. От тільки чому це сталося? Я продовжила читати далі: «Нікому достеменно невідомо, чому саме зʼявилася Темрява. Це залишається найбільшою загадкою. Відомо одне: вона все більше поширюється і не зупиниться, поки не захопить усе. Чи можливо її зупинити? Наразі підтверджень цьому немає. Ми намагаємося якомога більше дослідити Темряву і зрозуміти її природу. Зараз відомо лише одне: це така собі темна матерія, яка несе в собі смерть для всього живого. Хтось вважає, що це певна містична сила, яку послали, щоб знищити людство. На жаль, ні я , ні хто інший не знає правди. Зараз залишається лише снувати здогадки…»