Розділ 7

Розділ 7

   Пройшло два тижні. Весь цей час я старанно тренувалася і вже досягла невеликих результатів. Бігати стало легше і я кожен раз збільшувала дистанцію. Удари стали більш сильними й чіткими. Мені подобалося те, як я змінювалася. Після виснажливих тренувань я краще спала й почувалася більш живою. Кола під очима поступово зникали, я стала схожа на нормальну людину. Раєн казав, що я змінилася , і це було правдою. Мені подобалася нова я.

   Сьогодні Раєн зробив мені вихідний, тож я виспалася, не поспішаючи зібралася і вирішила піти прогулятися в сад. На вулиці була чудова погода: яскраво світило сонце і на небі не було ні хмаринки. Я вдихала свіже повітря й посміхалася. Мій настрій був чудовим і ніщо не могло його зіпсувати. Повільно йдучи по саду, я розглядала дерева й гарні квіткові кущі. Чому я раніше не помічала цієї краси? Нахилившись до куща червоних троянд, я вдихнула їх солодкуватий аромат.

   Біля маєтку щось жваво обговорювали служниці. Я не звертала на них уваги. Подув теплий вітерець і скуйовдив моє розпущене волосся. Планів на день я не мала, тож безтурботно крокувала по камʼяній  алеї. Мій погляд впав на дівчину, що сиділа в тіні невеликого дерева. Я спинилася і поглянула на неї. Дівчина мала  руде волосся,  заплетене в дві коси, що гарно виблискувало на сонці. Обличчя було всіяне веснянками, а очі мали гарний світло-зелений колір. Вона дивилася в далечінь, поринута в думки. Коли я підійшла трохи ближче, дівчина відчула мою присутність й обернулася. Її погляд впав на мене й уважно оглянув. Дівчина невпевнено посміхнулася й махнула рукою:

–Привіт,- промовила вона

–Привіт, - відповіла я й сіла біля неї, не маючи змоги піти. – Я Лія.

–Аніка, - представилася вона.

–Не бачила тебе тут раніше.

–Я приїхала на минулому тижні. Моя мама влаштувалася працювати тут служницею і ми перебралися до маєтку. – пояснила Аніка.

–Зрозуміла.

–А ти теж тут живеш?

–Так.

–І давно?

–Вісім років. – відповіла я.

–Як ти сюди потрапила? В тебе батьки тут працюють? Чи ти чиясь родичка?- зацікавлено запитала Аніка.

–Це довга історія. Може іншим разом, - мені не хотілося розповідати їй про батьків, принаймні зараз.

–Як скажеш, - відповіла вона.

   Запала тиша. Кожен з нас був у своїх думках. Аніка здалася мені милою простою дівчиною, але в її очах я бачила гострий розум і розсудливість. Якщо її мама працює служницею, то вона може пробути тут як місяць, так і рік. Та чи хотіла вона переїжджати сюди? Може їй подобалося те місце де вона жила і вимушено покинути його було важко? Як вона почувається тут, у незнайомому місці, без друзів і звичного середовища?

–Тобі тут подобається? – зацікавлено запитала я.

–Не знаю. Мені здається, тут непогано, - трохи подумавши, відповіла Аніка. – А тобі?

–Тут досить добре, я звикла до цього місця. Воно стало мені домом, - чесно відповіла я

–Це чудово. Можливо, мені теж колись стане.

–Можливо, - підтвердила я. –Доречі, як ти проводиш вільний час?

–Та ніяк. Сиджу у своїй кімнаті й думаю чим зайнятися. Іноді виходжу прогулятися, частіше ввечері. Що я дійсно люблю, так це стріляти з лука, але не знаю, де знайти тут підходяще місце для цього, - задумано сказала Аніка.

–Ти вмієш стріляти?

–Так, і достатньо непогано.

–Але хто тебе навчив?

–Мій батько. Він був мисливцем, ходив на полювання. Іноді я ходила з ним і він вирішив навчити мене стріляти з лука. Памʼятаю, як вполювала свого першого зайця. Батько так мною пишався, - відповіла вона.

–А де зараз твій батько? Він з вами приїхав?

–Він помер. Одного разу на нього напав ведмідь і він не повернувся з полювання, - у її словах був відчутний біль, схований за безліччю інших почуттів. Я, як ніхто інший, це розуміла.

–Мені шкода,- тихо промовила я.

–Все добре. Я вже змирилася з цим, - вона спробувала посміхнутися.

–Але чому вам довелось переїхати?

–Коли помер батько, нам з мамою стало не вистачати грошів. Я іноді ходила полювати, щоб добути їжу і шкури на продаж, але цього було недостатньо. Маму не хотіли брати на роботу, а якщо й брали, то платили дуже мало. Але одного разу ми зустріли на вулиці чоловіка, він подивився на маму й запитав чи не шукає вона роботу. Він сказав, що може влаштувати її і ми будемо жити в маєтку. Вибору не було, тож мама погодилася, щоб захистити мене. Вона не хотіла, щоб я ходила на полювання, боялася, що мене спіткає доля батька. Так ми й переїхали сюди, - розповіла Аніка.

–Дуже сумно, що тобі довелося таке пережити.

–Я намагаюся забути минуле і жити сьогоднішнім днем.

–Я думаю, це правильно , - стиха відповіла я.

–Вже не знаю, що правильно, а що ні, - трохи сумно промовила вона.

   Розмова стала занадто болючою. Я не хотіла змушувати Аніку згадувати трагічне минуле, тож змінила тему:

–Як думаєш, ти змогла б навчити мене стріляти з лука?

–Ти дійсно цього хочеш? – здивовано запитала Аніка.

–Так.

–Ну тоді чому ні?Думаю зможу, - вона посміхнулася мені. Я посміхнувся у відповідь. Тепер я знала, що ми будемо бачитися частіше. Можливо, ми станемо друзями? Останнім часом мені потрібна була людина, з якою можно поговорити чи просто побути разом. Звісно, я могла поговорити з Раєном, але мені також хотілося мати подругу. Хоча до цього я ніколи не мала подруг. Раніше самотність не заважала мені жити, але тепер вона іноді набридала. Хоча бувало, я дійсно потребувала побути наодинці з собою. Проводити весь час серед людей – не для мене.

–Може прогуляємося? – запропонувала я.

–Із задоволенням. Покажеш, що тут де? – запитала Аніка

–Звичайно.

Ми піднялися з землі й пішли. Аніка йшла за мною,  зацікавлено розглядаючи все навкруги. Я показала їй всі місця в саду, навіть свій таємний сховок, серед віддалених кущів бузку.Вийшовши за ворота, ми зупинилися.