Розділ 6

Розділ 6

   Ховаючись під деревами від дощу, ми дісталися до маєтку. На вулиці почалася гроза, тож Раєн вирішив відкласти тренування до її закінчення. По дорозі ми з ним майже не розмовляли. Насправді, я не знала про що говорити. Для мене спілкуватися з людьми було незвично й дивно. Раєн теж не спішив починати розмову, тож ми мовчали. Неприємну тишу порушував тільки грім, який іноді гуркотів в сірому небі. Ми зайшли в маєток, в якому потроху зʼявлялися люди. Вони кидали на нас момобіжні погляди.

   Мокрий одяг неприємно лип до тіла. Залишивши брудне взуття біля входу, я босоніж пішла по холодній підлозі. Раєн тим часом намагався прибрати мокрі пасма волосся з очей. Я не звертала на нього уваги й впевнено крокувала в сторону своєї кімнати, полеколи здригаючись від холоду.

–Ліє,- покликав мене Раєн.

   Я знехотя обернулася й кинула на нього невдоволений погляд. Раєн підійшов ближче й тихо заговорив:

–Оскільки погода не дає нам тренуватися, то я хотів би обговорити з тобою теоретичний матеріал. Мені здається, в тебе є вдосталь питань, і я спробую на них відповісти. Тож йди перевдягнися й спускайся . Я чекатиму тебе в червоній вітальні. – він серйозно глянув на мене, і я зрозуміла, що не маю вибору.

–Добре, я прийду.

–Ось і чудово.

   Я закотила очі й пішла до себе в кімнату.

***

   Перевдягнувшись у сухий одяг, я сіла на ліжко і зітхнула. День тільки почався, а настрою вже не було. Я не хотіла такого життя і не вибирала його. Але яка тепер різниця? Я пообіцяла пану Дарвіна бути сильною, а найголовніше я пообіцяла самій собі. І я виконаю свій обовʼязок, чого б мені це коштувало. Адже я Лія Девінгер, я не слабачка й не боягузка. Повторюючи в голові ці слова, я взяла себе в руки й рушила назустріч невідомому з високо піднятою головою.

***

   Червона вітальня не даремно мала таку назву. Все тут було червоне: шпалери, килими, оксамитова оббивка на кріслах. Ця кімната виглядала розкішно, але при цьому дуже затишно. У каміні палав вогонь, тож я миттєво зігрілася і трохи розслабилася.В одному з крісел вже сидів Раєн і поглядав на мене.

–Привіт,- він посміхнувся мені.

–Привіт, - відповіла я, сідаючи в крісло. Воно було мʼяким і дуже зручним, тож я вмостилася , обійнявши руками коліна і подивилася на Раєна. Той уважно спостерігав за кожним моїм рухом і посміхався.
 

–Чого такий веселий?-спитала я.

–Та нічого. Просто незвично бачити тебе такою…розслабленою? Я думав ти завжди насуплена, - він ледь чутно засміявся.

–Спробував би ти бути веселим, коли навколо суцільний хаос, - спробувала пожартувати я. Але насправді все так і було. Я не могла веселитися, коли все було таким складним і похмурим. В моєму житті було настільки мало щасливих моментів, що я забула як радіти чомусь.

–Іноді сміх допомагає не зійти з розуму,- зізнався він.

–Може й так, - відповіла я, бо не хотіла сперечатися.

–Знаєш, коли мені важко, або немає настрою, я намагаюся думати про хороше, згадую щасливі моменти життя і все таке.

–А що, як немає таких моментів?

–Такого не буває. У кожного є щасливі спогади,- він здавався здивованим.

–У мене немає, - я на мить задумалася, спробувала згадати хоч один такий момент. Але їх дійсно не було. Хоча ні, був один, повʼязаний з дитинством і батьками, але я не хотіла згадувати ті часи, тож відкинула цю думку якнайдалі.

–Ну, значить колись такий момент настане, - спробував підбадьорити мене Раєн.

–Можливо.

–Я впевнений

   У відповідь я потисла плечима. Звичайно, хотілося вірити у краще, але в той же час я не хотіла забивати голову дурними сподіваннями. Мені потрібно було думати про більш важливі речі, а не жити у мріях.

–Що ж, давай все таки робити те, для чого ми тут зібралися. Наскільки я знаю, ти не так вже й багато знаєш про Темряву, вірно? – він запитально подививився на мене.

–Дещо знаю, але не скажу, що дуже багато. Пан Дарвін не надто багатослівний, тож розказав лише основні факти.

–Ти знаєш, що Темрява – це темна матерія, яка вбиває все на своєму шляху? І що вона загрожує усьому нашому світу?

–Так.

–Чудово, - він задоволено кивнув.

–А взагалі відомо, звідки взялася ця Темрява?- запитала я.

–Наразі ні. Це питання досі залишається одним з найзагадковіших.

–Тобто Темрява просто взяла і зʼявилася нізвідки?

–Не знаю, але поки що іншого пояснення немає. Хоча я думаю, що все набагато заплутаніше, ніж ми можемо уявити, - Раєн поринув у роздуми.

–І давно зʼявилася Темрява?

–Дванадцять років тому.

   Я здивувалася тому, як давно це було. Мені тоді було…шість? Я була ще малою дитиною, коли доля світу перевернулася. Тоді я не здогадувалася, що буду приймати участь у вирішенні цієї проблеми. Якби ж я тільки знала, що на мене чекає…

–Тож ти хочеш сказати, що є Темрява, яка взялася нізвідки, і тепер вона загрожує всьому світу? – запитала я.

–Саме так, - підтвердив Раєн.

–Дивно це все.

–Скажи? – він розуміюче похитав головою.

–От тільки я не розумію одного, звідки Темрява взялася у мені? Чому саме я? – трохи розгублено запитала я.

–Цього ніхто не знає. Ти найбільша наша таємниця, Ліє, - Раєн сумно мені посміхнувся.

–От чому життя таке несправедливе?Завжди все найгірше дістається мені, - я насупилася.

–Напевно ти притягуєш неприємності.

–Ну дякую, - вдавано обурилася я. Раєн розсміявся, побачивши моє скривлене обличчя. Я не витримала і теж розсміялася. Зараз ця хвилина сміху здавалася як ніколи доречною. Атмосфера перестала бути напруженою і в мене трохи піднявся настрій. Я не думала, що колись знову зможу так щиро сміятися, але виявляється , для цього потрібна лише правильна компанія. Можливо, Раєн дійсно правий. Сміх домогає не зійти з розуму.