Розділ 5

Розділ 5

Минув тиждень. Я майже не виходила зі своєї кімнати. Не було ні бажання,ні сил це робити, тож я брала книгу і читала, закутавшись у ковдру. Здивувало те, що за цей тиждень мені не наснилося жодного кошмару. Це радувало, але й настрожувало. Невже щось у мені змінилось?

   Я б і далі сиділа у своїй кімнаті, але сьогодні мав приїхати племінник пана Дарвіна – Раян, а це означало, що тепер мене чекатимуть важливі, але виснажливі тренування.  Я пообіцяла пану Дарвіну, що буду старатися і не збиралася порушувати дану обіцянку. Тим більше, це в першу чергу було важливо для мене. Я повинна вміти захищатися, щоб вижити у цьому жорстокому, повному ворогів світі. 

   Повільно вставши з ліжка, я глянула на себе в дзеркало і вражено вдихнула. Вигляд я мала далеко не найкращий: волосся торчало в усі боки, обличчя було втомлене й заспане, а кола під очима, не дивлячись на більш менш нормальний сон нікуди не зникли. Мені терміново потрібно було привести себе у порядок, не варто так виходити в люди.

   Через півгодини я наскільки змогла повернула собі нормальний вигляд. Волосся вдалося розплутати, хоча й далеко не з  першої спроби. Що вдягнути я не знала , тож вирішила, що поки вдягну звичайні штани й светр. Зібравши довге неслухняне волосся в косу , я задоволено глянула на своє відображення. Як не як краще, ніж було. Не знаючи, що робити далі я вирішила трохи посидіти й привести в порядок також свої думки. Мені булл вже значно легше ніж тиждень тому, але деякі переживання й досі залишилися. На тренуваннях я повинна бути максимально зосередженою, а для цього потрібно очистити розум. Колись пан Дарвін розповів мені про один метод.  Потрібно просто глибоко дихати, не зосереджуючись ні на чому конкретному. Я так і зробила, розслабилася, глибоко вдихнула і відкинула усі не потрібні думки геть. Голова ніби стала чистішою й легшою. Я посміхнулася своєму успіху. Вирівняла спину і пішла зустрічати гостя.

***

Біля маєтку вже зібралися люди. Загалом це була прислуга й пан Дарвін, який мав досить втомлений вигляд. Цікаво, що він робив увесь цей час? Напевно, було багато проблем, які він мав вирішити. Мені стало соромно за те, що поки інші тяжко працювали, я тиждень крутилась в кімнаті не зробивши нічого корисного.

   Через п’ять хвилин біля маєтку зупинилася карета, запряжена двома чорними жеребцями. Їх довга грива виблискувала на сонці, а очі були повні розчарування в людях. Я обережно підійшла до них, і поглядила одного по шиї. Я любила коней, вони здавалися мені дуже величними, але передусім сміливими, сильними й досконалими. Мені було шкода, що багато хто не розумів їхньої справжньої краси.

   Я не помітила, коли з карети вийшов хлопець. Він мав років двадцять на вигляд, небесно-блакитні очі та світле, майже золоте волосся. На обличчі пана Дарвіна розквітла посмішка, коли він побачив онука. Слуги ж навколо шанобливо опустили голови, ніби боялися подивитися хлопцю в обличчя. Він підійшов до пана Дарвіна, широко йому посміхаючись. Той поплескав хлопця по плечу і щось прошепотів на вухо. Вони розмовляли кілька хвилин, поки пан Дарвін не вказав йому на мене. Хлопець обернувся,  і наші погляди зустрілися. Я продовжувала гладити коня, в той час як він крокував до мене. Коли він підійшов, то я помітила, що хлопець вищий , ніж здався на перший погляд. Його постать височіла наді  мною, тож довелося підняти обличчя, щоб краще його бачити. Тим часом хлопець протягнув мені руку:

–Я Раєн Бавілль,- він тепло мені усміхнувся.

–Лія Девінгер,- я потисла його руку.

–Приємно познайомитися, Ліє. Я багато про тебе чув.

–Не думала, що я тепер відома.

–Мій дід про тебе розповідав. Власне, я тут, щоб навчати тебе. Тобі ж про це відомо?

–Так, мене сповістили.

–Що ж, це дуже добре. Я сподіваюся, що впораюся з роллю твого наставника. – він знову посміхнувся і глянув на мою руку, що гладила гриву жеребця.– Ти любиш коней?

–Так, дуже,- я поглянула на коней захопленим  поглядом.– Мені здається, що вони кращі ніж люди. Вони величні, розумні й витривалі. А ще вони дуже милі.

–Тут я з тобою згоден, коні  дійсно особливі тварини. Ти коли-небудь їздила верхи?

–Ні, не знаю чому ніколи не пробувала. Я якось навіть не задумувалася про це та й можливості як такої не було,- я дійсно задумалася, чому не робила цього раніше. Це певно неймовірні відчуття: сидіти верхи на коні, відчуваючи під собою сильне тіло, опиратися вітру, який тріпоче волосся. Я майже відчула це на собі, з мрій мене вирвав лише голос Раєна:

– Я думаю, що зміг би тебе навчити. Звісно, якщо ти хочеш, - він запитально поглянув на мене.

Мене охопила така радість, що я, не вагаючись, відповіла:

–Я була б рада,- щира посмішка засяяла на моєму обличчі.

–Що ж, тоді вирішено. Я поговорю з дідом. Це буде доповненням до твоїх тренувань,-він теж весело посміхнувся мені й підморгнув.

–Я дуже вдячна тобі за це. Сподіваюсь, це не буде надто виснажливо для тебе, беручи до уваги й інше моє навчання. Мені б не хотілося створювати тобі зайвий клопіт.

–Ні, це не буде проблемою. Мені зовсім не важко. Доречі, ти не проти, якщо ми обговоримо наші тренування трохи пізніше? Хочу трохи відпочити, дорога сюди була нелегка.

–Так, звичайно. Я думаю це почекає до завтрашнього ранку,- я з розумінням глянула на нього.

   Він вдячно кивнув мені, ще раз посміхнувся і пішов до пана Дарвіна. Той сказав слугам, щоб взяли речі з карети, а сам повів онука до середини. Я дивилася їм услід, поки вони не зникли за дверима маєтку.

***

Наступного дня я прокинулася, коли сонце тільки зʼявлялося на горизонті. Переживання перед першим тренуванням не давало мені спати, тому о сьомій ранку я вже повністю вдягнулася у спеціально підготовлений одяг: шкіряні штани, сорочку, жилет й грубі чоботи. Волосся заплела у високий хвіст , щоб не лізло в очі й не заважало бачити. Сівши на підвіконня, я поглянула надвір. Там , вдалині, виднівся густий темний ліс, високі дерева похитувалися від невеликого вітру. Погода була похмура, що не додавало гарного настрою. Я все думала, чи зміниться тепер моє життя? Чи впораюся я зі всім тим , що на мене чекає? Мене лякало невідоме, але ще більше лякало те, що я можу не впоратися. Так багато людей розраховувало на мене, і я не хотіла їх підвести. Бо тоді я не зможу пробачити собі. Так сталося, що тепер від мене залежили чужі життя і я несла за них відповідальность. Я занадто молода для цього, але не маю вибору. Та чи колись в мене взагалі був вибір? Я завжди робила те, що мені казали , не мала права самостійно прийняти рішення. Для мене це стало нормою, я не вміла по-іншому, але іноді це неабияк злило. Чому я не можу впливати на своє життя? Та й життя моє ніколи не було повноцінним.