Розділ 4

Розділ 4

  Я сиділа в кабінеті пана Дарвіна й дивилася на стіну перед собою. Я досі трусилася і не могла зібрати думки в купу. Мою руку обробили і перев'язали, але я досі відчувала на місці порізу  легке поколювання. 

   Пан Дарвін сидів коло мене і уже хвилин з двадцять намагався витягнути з мене інформацію. Я ж досі перебувала у стані шоку і ледь могла вимовити хоч шось. Я хотіла кричати, але мовчала.  Хотіла закутатися в ковдру і не бачити нікого, але сиділа тут і змушена була відповідати на запитання. Мені геть не хотілося знову згадувати той хаос, що відбувався у бібліотеці. Люди пана прочісували маєток і прилеглу територію, але я знала, що вони нікого не знайдуть. Той , хто це зробив, вже напевно далеко звідси. Як могло статися, що його ніхто не бачив? Здавалося, ніби він ховається і пересувається в тіні, непомітний для людського ока.

   Досі не можу забути як побачила той напис на стіні. В мого горла вирвався крик, на який прибігли кілька служниць, з жахом глянули на стіну і вивели мене з кімнати. Потім прийшов пан Дарвін, оглянув бібліотеку і наказав мені ідти до його кабінету. Я ледве пересувалися, трималася за стіни, щоб не впасти і схлипувала. У кабінеті пан Дарвін залишив мене на кілька хвилин і повернувся з чашкою гарячого запашного чаю. 

   Зараз чай стояв холодний на столі, я навіть не торкнулася його. Не могла змусити себе  поворухнутися. Мені задавали питання та я ледь їх чула. 

– Ліє, будь ласка, це дуже важливо. Ти повинна розповісти мені все, що бачила,–  вкотре сказав пан Дарвін, але вже наполегливіше. 

   Я боялася, що якщо й далі буду мовчати, то йому урветься терпець, тож тихо заговорила:

– Предмети просто почали падати самі по собі, їх ніхто не чіпав, я б побачила. Я оглянула всю кімнату дуже уважно, але там нікого не було. Взагалі не розуміла, що відбувається, а коли побачила напис... Я справді злякалася, адже жодної душі, яка могла це написати не було.

– Тобто ти була у бібліотеці, і предмети навкруги просто почали падати? – пан Дарвін уважно дивився на мене, у його очах я помітила краплю недовіри.

– Саме так.

– Що ж, це дуже цікаво.

– Ви казали, що маєток надійно захищений.

– І це справді так. Я геть не розумію, як хтось зумів обійти захист, це майже неможливо. – пан Дарвін очевидно був спантеличений.

– Майже? – я вигнула брову.

– Завжди є те, чого ми не можемо прорахувати, Ліє.

– Але я не розумію хто створив би таке робити. Хіба нормальна людина здатна на таке?

– Повір, у нашому світі є багато людей здатних на таке, і далеко не всі з них нормальні.

***

  Через дві години у головній залі маєтку зібралося майже тридцять незнайомих мені людей. Пан Дарвін сказав, що всі вони «Тінньові мисливці». Я спитала його навіщо вони тут, але він не відповів. Сказав лише, що скоро я все дізнаюся.

   Я вже встигла переодягнуся в зручні штани та сорочку. Пан Дарвін дав мені чорну мантію і сказав надягнути поверх одягу. Я натягнула темну матерія на плечі і надягла широкий капюшон. Не хотіла, щоб хтось бачив моє досі нажахане обличчя. 

   Коли всі зібралися пан Дарвін наказав усім йти за ним. Ми йшли довгим коридором, поки не опинилися впритул до стіни. Пан Дарвін відсунув гобелен і перед нами з'явилися темні масивні двері. Він дістав з кишені ключ, вставив у шпарину, клацнув замок і двері відчинилися. Всередині було непроглядно темно. Пан Дарвін запалив свічку і я побачила спіральні сходи, що вели донизу. Обережно, щоб не впасти, ми по черзі почали спускатися сходами, притримуючись за поручні. Не знаю скільки сходинок тут було, але мені здалося, що доволі багато. Унизу були ще одні двері, ці вже не замкнуті. Пан Дарвін перший увійшов у величезну кімнату і запалив свічки у канделябрах. Вже через декілька хвилин кімната наповнилася теплим світлом. Тепер я побачила, що у центрі кімнати стояв величезний довгий стіл. Пан Дарвін сів у в центрі і сказав, щоб ми також сідали. Я була трохи збентежена, тож выбрала місце поближче до нього. Мені стало трохи моторошно від всієї цієї обстановки. Напівтемрява давала на мене і не давала розслабитися. Навкруги не чутно було нічого, крім скрипу стільців об підлогу. Цікаво, що це за місце? Напевно шось типу таємної штаб-квартири. Що ж, якщо потребувалися аж такі міри безпеки, то інформація, яку тут обговорювали дійсно була секретною.

   Нарешті пан Дарвін піднявся зі свого стільця й прокашлявся. Він оглянув нас усіх уважним поглядом, трохи довше затримавши його на мені і промовив:

— Оголошую збори «Тінньових мисливців» відкритими.

   З різних боків одразу почувся шепіт, але пан Дарвін підняв руку вгору, змушуючи всіх мовчати.

— Що ж, друзі, думаю ви розумієте, що я зібрав вас тут не просто так. Декілька годин тому сталася подія, яка дуже мене збентежила.

   Пан Дарвін на хвилину замовчав і всі звернули на нього уважні погляди, хоча більшість із них я не бачила, адже вони як і я ховали обличчя за капюшонами. Ця атмосфера таємничості дійсно наганяла страху.

— Ви коли нибудь бачили, щоб предмети рухалися самі собою? – пан Дарвін здавався дуже серйозним. — Що ж, саме це і відбулося в бібліотеці мого маєтку декілька годин тому. Я звісно розумію, що за цим стоїть певна людина, але чому тоді її ніхто не бачив? Як злодій, який вдерся до мого маєтку міг зайти і вийти непоміченим?

— Але Вінсенте, як хтось зміг пройти крізь захисний бар'єр навколо маєтку? Це ж неможливо, адже бар'єр пропускає тільки довірених осіб, – промовив якийсь чоловік і я глянула в його сторону. Мене дуже здивувало, що він назвав пана Дарвіна на ім'я. Майже ніколи не чула, щоб до нього так зверталися. Певне, цей чоловік був його хорошим другом. Але дещо здивувало мене ще більше. Бар'єр.  То ось, що захищало територію маєтку. Але хіба це можливо? І якщо так, то хто його створив? Хто мав силу, яка дозволяла таке робити? До цього я не задумувалася про те, що хтось окрім мене міг мати певні здібності, але тепер я вже в цьому не впевнена.