Розділ 3

Розділ 3

   Дощ невеликими каплями падав мені на обличчя, але я старанно його ігнорувала. Лише коли він посилився і подув крижаний вітер, я через силу розплющила очі. Надворі світало. Небо ще було темне, але трохи світліше ніж коли я заснула. Доречі, я погано пам'ятала цей момент. 

   Коли я спробувала встати, все тіло звело від болю і нестерпного холоду. Опинившись на ногах, я ще трохи постояла нерухомо, намагаючись сконцентруватися. В голові трохи паморочилося і це заважало нормально мислити. Якщо взяти до уваги те, що зараз тільки починало розвиднюватись, я проспала лише кілька годин. 

  Дощ дедалі посилювався, я стояла мокра й не знала що мені робити і куди йти. Оскільки від холоду й води в мене тремтіло все тіло, я вирішила піти до оранжереї неподалік від маєтку. Ступаючи по калюжам, я думала про тепло свого ліжка, яке все віддалялося від мене. І хоч яка чудова була думка про те, щоб лягти під м'яку ковдру і знову заснути,  я майже бігла по  великому саду в напрямку потрібного приміщення.

 Нарешті я дійшла і стала перед велики скляними дверима оранжереї. Вони майже повністю обросли плющем і старими кущами троянд. Я повільно відчинила їх, і обережно, щоб не зачепитись за шипи, пройшла до середини. 

  Тут було трохи тепліше ніж на вулиці. Я поглянула навкруги. Останній раз бувала тут досить давно. Все було вкрите неймовірними рослинами: незвичайними деревами, квітами різних кольорів і форм. Тут все було живе й буяло різноманітністю барв. Багато з цих рослин були загадковими й рідкісними. Я затамувала подих і попрямувала до дальнього краю оранжереї, весь час спиняючись, щоб роздивитися неймовірної краси квіти. Їх аромат наповнював мене своєю свіжістю й легкими солодкими нотками . Тут я почувалася затишно й спокійно, ніби у світі не існувало нічого крім мене і цієї живої  величної природи навколо. 

 Я підійшла до невеликого крісла і вирішила, що перечекаю дощ тут. Зараз це місце здавалося мені найкращим з усіх можливих, і достатньо тихим, якщо не зважати на краплі дощу, які падали на скляну стелю оранжереї. Мій погляд впав на вишневе дерево, в гілках якого я іноді ховалися, коли хотіла побути одна. Повільно підійшла до нього і поклала руку на широкий стовбур. Здавалося, ніби дерево згадало мене і відповіло на доторк. Я мимоволі посміхнулася, і знову повернулася до крісла. Обережно сіла, ще раз поглянула навкруги і подумала, що моє мокре сплутане волосся і брудна сукня геть не пасують цьому розкішному місцю. Вибравши зручне положення, я розслаблено заплющила очі. 

   Мої думки поринали у різні боки і я не могла зосередитися на чомусь конкретному. У голові всі переживання змішалися і не давали спокою. Я намагалася не згадувати про своє призначення,  але цей тягар впав мені на душу і не відпускав. Хіба в мене є вибір? Насправді, вибору в мене ніколи не було, я завжди виконувала вказівки інших навіть не замислюючись над цим. Завжди намагалася робити те, чого від мене очікували, і це здавалося правильним. Та чи було воно так? Чи я просто хотіла здаватися кращою, ніж я є насправді?

  Від цих думок мене відволік ледь чутний шурхіт. У навколишній тиші цей звук здавався надто гучний і недоречний. Я повільно розплющила очі і охнула від несподіванки, ледь не впавши с крісла. Переді мною стояла маленька дівчинка у білій сукні й квітковому вінку. Найбільше привертали увагу її неймовірні блакитні очі. Вони здавалися несправжніми і неживими. У руках дівчинка тримала одну-єдину попелясто-чорну троянду. Ми дивилися одна на одну, не промовивши ні слова. Дівчинка  повільно простягнула мені троянду:

– Це для мене? – я була відверто здивована такими діями.

Дівчинка нічого не відповіла. Вона просто дивилася на мене і не кліпала, тож я все таки взяла квітку:

– Але чому вона чорна?- мені ніколи раніше не доводилося  бачити таких троянд

Однак дівчинка вже зникла, ніби її тут й не було. Я роззирнулася навколо і не побачила ні душі. По тілу побігли сироти. Я поглянула на квітку у своїй руці. Лише тепер помітила, що до стебла прикріплений маленький папірець. Я обережно відв'язала його, щоб не зачепитися за гострі шипи, і розгорнула. Текст всередині був написаний маленькими красивими літерами:

«Нехай ця троянда буде нагадуванням про те, що ти несеш лише смерть »

   Я здивовано підскочила з крісла й злякано витріщилась на папірець. Швидким рухом зім'яла троянду, і та чорним попелом посипалася на долівку.

***

Бібліотека у маєтку була досить велика. Десятки полиць здіймалися на декілька метрів угору. Приміщення наповнював аромат старих книг. Їх тут було безліч , життя не вистачило б щоб усі прочитати. Я любила це місце, за його тишу й відстороненість від зовнішнього світу.  Та й людей тут рідко можна було зустріти, загалом жителі маєтку мали купу інших справ. Я ж могла годинами просиджувати тут за книгою. 

   Зараз, сидячи на улюбленому місці в затишному кутку, я дивилася у вікно і бачила як з-за хмар визирають сонячні промені. Зіжмакана записка лежала на столі переді мною. Я з усіх сил намагалася не думати про неї, адже мені й так вистачає проблем. Хто взагалі міг таке написати? Та й кому це потрібно? Можливо, це був якийсь дурний розіграш, але у глибині душі я розуміла, що це не так. Той хто це написав, вірив у свої слова. «Ти несеш лише смерть». Що це взагалі може означати? В мене не було сили й бажання думати про це зараз, тож я взяла зі столу записку, сховала її у внутрішню кишеню пальта і попрямувала вздовж полиць. Я подумаю про це згодом. 

   Я торкнулася пальцями різнокольорових корінців книг. Деякі з них були нові й яскраві, а деякі з часом вицвіли або вигоріли на сонці. Опинившись у дальньому кінці бібліотеки, я поглянула на стіну переді мною,  точніше на те , що займало більшу її частину. Це була величезна карта  континенту. Наші землі – Медея – знаходяться на півночі. З південної сторони нас оточують Велмарські гори,  а з північної – Крижане Море. На заході та сході наші території вкриті густими лісами, що відгороджує нас від недоброзичливих сусідів – Земель Розпачу на заході, і Земель Смутку - на сході. Медея була найбільшою територією на континенті – займала майже дві третини його розміру. Землі Медеї орієнтовно ділили на п’ять провінцій – Ціанон, Віолен, Пелаор, Шіалон і нарешті Ференея – найпівнічніша провінція біля моря, на якій ми зараз і перебуваємо. Я бачила цю карту безліч разів, тож назавжди закарбувала собі в пам’яті. Не знаю, чи знадобитися мені вся ця інформація, але зайвою точно не буде . Тим більше я любила таке  – вивчати карти, історичні посібники й книги. Мені завжди потрібно було знати більше – це допомагало мені впорядкувати думки і здаватися собі не такою далекою від усього, що відбувається.