Розділ 2

Розділ 2

   Мене знову переслідувала Темрява. Темні тіні, що все більше згущалися над головою. Я бігла лісом, босі ноги ступали по вологій землі, до ступнів прилипав бруд, та я не могла зупинитися, бо Темрява невблаганно наближалася. Здавалося, вона глузує з мене, з моєї безпорадності та мого страху.

   Біла сукня була вкрита землею, наче я щойно піднялася з могили. Легка тканина шелестіла від кожного подиху вітру й плуталася під ногами. Волосся лізло в обличчя, липло до розпашілих щік і заважало бачити.

   З неба падали краплі холодного дощу, яких я навіть не помічала. Бігла не озираючись назад, бо боялася того, що можу там побачити. Темрява наближалася, я відчувала це. Якщо хоч на мить спинюся, то все не зможу нічого вдіяти. Надія у мені ледь жевріла, та все ж не гасла. Вона давала мені сили бігти далі, хоч ноги вже німіли, а серце калатало з величезною швидкістю. Я знала, що рано чи пізно впаду і більше не зможу піднятися, та лишила ці думки на потім.

   Ліс був густий і темний. Сонячні промені майже не пробивалися крізь величезні дерева. Пробиратися крізь міцно сплетені гілки ставало дедалі важче. Через них на тілі залишалися подряпини, але я не відчувала болю, лише бажання вибратися звідси і опинитися якнайдалі від невблаганної Темряви.

  У лісі ставало все темніше. Навколо стояла тиша, чутно було лише мої квапливі кроки. Я важко дихала й біла з усіх ніг подалі від цього жахіття. Попереду виднілася галявина, вона здавалася рятівним острівцем світла серед цього густого, непроглядного лісу. Здавалося, цей невеличкий шмат землі може врятувати мене від лиха.

   В голові паморочилося від безперервного бігу, легені здавилися від нестачі повітря. Я вибігла на галявину і знесилено впала на вологу землю. Не було сил піднятися і навіть ворухнутися, тож я лежала, відчуваючи, як на обличчя падають краплі дощу. Вітер куйовдив моє волосся і я на хвилину відчула щось незбагненне. Це був спокій, якого мені так не вистачало протягом довгого часу. Спокій, що огортав мене і кружляв легко наче пір'їнку. Але тривав мій спокій недовго. Я вловила знайомий запах в повітрі,  його не можна було сплутати ні з чим іншим. Це була Вона. Темрява прийшла по мене.

   Я миттєво розплющила очі і одразу побачила її. Темну, непроглядну й жорстоку. Вона нависла наді мною чорною стіною, закриваючи небо. Я спробувала піднятися на ноги, відповзти подалі звідси, але тіло перестало слухатися мене. Здавалося, ніби щось притиснуло мене до землі і не давало вирватися, хоч як би я не пручалась. Темрява все наближалася до мене, а я нічого не могла вдіяти, лише лежала на холодній землі і спостерігала  за тим, як наближається моя смерть.

   Я опинилася у непроглядній темряві. Ще раз спробувала поворухнутися, та нічого не вийшло. Все тіло відповідало на рухи різким болем. Кінцівки змерзли і заніміли. Темрява тягнула до мене свої руки. Я відчула її мерзенний запах гнилі й вогкої землі. Серце ніби зупинилося в німому очікувані і Темрява увірвалася у мої груди, розвиваючи їх з середини..

Я прокинулася з криком. Серце ще досі шалено калатало,я важко дихала, а по обличчю стікав гарячий піт.

   Надворі вечоріло. Останні промінці сонця зникали за горизонтом. Цікаво, скільки я спала? Заплющила очі і спробувала викинули жахливий образ з голови, хоча розуміла, що він буде переслідувати мене ще не один тиждень.

   Я спробувала встати з ліжка і відчула нестерпний біль у всьому тілі. Минулі події давали про себе знати. Ледве ставши на ноги , я повільно підійшла до дзеркала.

На мені досі була чорна сукня, заляпана кров'ю. Ці плями так і залишиться на ній як нагадування про день, що змінив моє життя. Я глянула на свої руки і побачила свіжі подряпини від нігтів. Цікаво, чи чув хтось мої крики? Після ритуалу жахіття повернулися з новою силою, і я не знала скільки ще

вони триватимуть. Можливо,  вони ніколи не покинуть менеі будуть мучити до кінця життя.

   У дзеркалі я побачила свої очі. Вони були темнішими ніж зазвичай і лякали своєю порожнечею. Після кошмарів вони завжди ставали темними, іноді я боялася глянути у дзеркало і побачити, що вони стали геть чорними, непроглядними, ніби в них не залишилося мене. Зараз же, вони були смарагдовими з темними плямами, які поступово зникали.

Кожен раз коли я дивилася у свої очі то згадувала матір, її теплу усмішку, яку вона дарувала мені з дня на день, міцні обійми, що заспокоювали навіть у найгірші дні.

   Лише зараз я згадала, що мене чекає святкова вечеря. Чи не розпочалась вона без мене? Хоча наразі це мало хвилювало, хотілося здаватися відповідальною, тому я швидко почала збиратися,  не дивлячись на втому. Брудну чорну сукню я замінила на більш просту оксамитову смарагдову, яка чудово пасувала до моїх очей. Довге волосся я швидко розчесала і зв'язала простою стрічкою. Вдягла ті ж самі туфлі і останній раз сіла на ліжко. Заплющивши очі, я спробувала відкинути все, що мене тривожило. В данный момент мене повинні хвилювати важливіші речі, ніж нічні кошмари. Все ж таки я вже не мале дівчисько і повинна думати про своє майбутнє. На мене чекає багато випробувань, тож я повинна зібратися.

  Вставши, я попрямувала до дверей, вийшла у довгий коридор, натягнула усмішку і пішла до гостей.

***

   За довгим столом сиділо близько тридцяти людей. Багатьох з них я знала, це були жителі маєтку. Інші ж напевно були близьким колом пана Дарвіна, можливо, тінньовими мисливцями, високослужбовцями чи багатими панами. Люди дивилися на мене зацікавленими поглядами, від чого я почувалася ніяково.