1

– Ну і? Де він? – промовив мій брат, переступаючи першим поріг будинку.

– Я ж казала тобі, – прошепотіла, ніби нас міг хтось почути. – Він тільки вночі приходить.

– Ясь, ти пропонуєш мені тут ночувати? 

– Слухай, Даню, ти брат мені чи хто? – обурилася я, бо не так вже й часто зверталася до нього за допомогою.

– Брат, – погодився Данило, проходячи через вузенький коридор на невеличку, ще не до кінця прибрану, кухню. – І як брат я казав тобі не купувати цю трухляву розвалюху. А що зробила ти?

– Не послухалася, – зітхнула я важко.

Який вже раз мені доводилося вислуховувати, що я викинула гроші на вітер. Але це ж були мої гроші, то чого хтось має мені вказувати? Навіть рідний брат. Я б і не зверталася до нього та вже просто мізки закипали від того божевілля, яке відбувалося тут вночі.

Я придбала цей старенький будиночок у найближчому селі від нашого міста ще взимку й з нетерпінням чекала, коли потепліє і я зможу порпатись тут. 

Не знаю що зі мною трапилось. Можливо постаріла, хоча ж тільки тридцять два роки виповнилося. Можливо це було суцільне розчарування і в стосунках, і у житті в цілому. Хотілося якихось змін. Звісно було б круто переїхати десь на Балі, але оскільки я звичайна СММниця, то поки тільки на хату в селі назбирала.

Моя душа прагнула городів. Смішно та це саме так і було. Лежала й уявляла як я виходжу на подвір'я з мисочкою, щоб набрати власної зелені та овочів для салатика. І ніяких тобі сусідів по під'їзду. Бррр

Цей будиночок і справді мав не кращий вигляд, тут вже років п'ятнадцять ніхто не жив, але мене підкупив доволі великий фруктовий садок та пристойна відстань від сусідів. Ну і ціна звісно приємна була.

Усю весну я їздила сюди й наводила порядки у своїй садибі. Прибирала, красила й білила. Все своїми руками, бо майже всі кошти заощаджені пішли на придбання самого будинку. А ввечері їхала до міста і перед сном ще й швендяла в інтернеті, шукаючи інформацію як той город садити треба. Це ще та наука. Що, як, куди, скільки, коли, де купувати. 

Але коли гориш чимось, то все вдається. І як же я стрибала, коли приїхавши вчергове, помітила, що городина моя посходила. Та от халепа, з нею й бур'янець за компанію зійшов. А ще ж я домовилася про заведення води в будиночок і каналізацію. Хлопці працювали увесь день, тож довелося мені переїжджати під літо у село, щоб все контролювати та й за городом доглядати. 

Але в першу ж ніч трапилося щось страшне. Лежу я, ноги гудуть від приємної втоми, думки собі хаотично проносяться в голові:

“Ех, котика треба сюди ще і песика на вулицю”

“Дорого вони беруть за звичайну яму”

“Але ж яка економія на спортзалі. Ноги точно підкачаю та і руки теж”

“Треба замовлення доробити й відправити, а інтернет знову барахлить. Охохох. Це ж нові розтрати. Скільки може коштувати провести сюди нормальний інтернет?”

–Охохох, – важко зітхнув хтось тоді у кімнаті… Не я. 

Залишок ночі спала в машині. 

Наступної ночі все повторилося. Зітхав, паскудник якийсь. Але спина від машини так боліла, що я вирішила не звертати уваги. Але ж ні. Зітхає і все тут. Та ще й все голосніше. І от, коли я спересердя сіла різко на ліжку, то примітила силует хлопця...

Брата покликала, щоб впевнитись, що не сходжу з розуму. Бубонів він увесь вечір, але на ніч я все ж постелила йому, на диванчику у тій же кімнаті. І нічого. Ніякий гад не стогнав і не зітхав.

– Ось що я тобі скажу, – промовив брат зранку, коли збирався додому. – Продавай цей сарай і повертайся в місто. Я тобі не мисливець на привидів, щоб чатувати тут кожну ніч.

Я нічого йму не відповіла, бо марно пояснювати щось моєму братові. Впертюх... Такий як і я. А в мене ж вже картопля підростає, цибулька зелененька, кабачки. Ще ж розсади накупила. От як це все кинути?

Робити було нічого, тож пішла я на розвідку. У село, до найближчого магазину, на пошук “язиків”. 

Зазвичай їх здалеку видно. Ходять по двоє, по троє, руки за спиною, деколи з палицею, очі цупкі й, здається, бачать тебе наскрізь. 

Коли я таких примітила, то мимоволі аж спідничку свою, не надто щоб довгу, до низу відсмикнула та й пішла на штурм. 

“Язики” мені попалися говіркі й так, слово за слово, розповіли цікавеньку історію про мій будиночок. 

Як виявилося, жили там мати з сином. Син на навчання в місто поїхав, а потім повернувся одного разу і каже: “Готуйся мамо, невістка приїде”. Звісно, новини по селі швидко рознеслися. І вже на ранок усі знали, що Мишко до дому жінку без весілля приведе. Всім не терпілося на ту панянку з міста глянути. 

Але трапилася біда. Дружина Мишка, Орися, не доїхала до села, де на неї чекав хлопець. Жахлива аварія забрала її життя. А дівчина сама з притулку була. Ні дому в неї, ні родичів, тож похоронили її на місцевому кладовищі. 

Тільки от Мишко від горя розум втратив. Не їв, не пив, сидів на стільчику і кохану свою чекав. Так і помер там. Мати похоронила сина й в місто переїхала, а за будиночком сусідка приглядала. 

Сумна звісно історія, шкода мені хлопця було, але ж і я жити хочу, а не зітхання його слухати.