Зсув

«Ти їм не дістанешся. Я маю зберегти тебе будь-якою ціною…»

Серед хижої пустелі стояв він — нерідний батько. Він не зміг вберегти свою сім’ю, і хоча це сталося не з його вини, цей обов’язок, турбота і сама ситуація дали йому шанс на спокуту перед самим собою.

Світ змінився. Постійні втручання в законопорядок Всесвіту людською жадібною рукою — наче вони мали на це право, наче вони були вищі за світ, що породив їх із пилу. Малі нахабні створіння заплатили власним життям і комфортом. Мультивсесвіт, який завжди був лише теорією, утворив зсув своїх світів, бо людям було замало власного часу — вони хотіли мати більше однієї спроби на помилку. Зазирнувши у крихкий, стабілізований простір інших світів, вони відкрили можливість стрибати світами та часом, чим спричинили хаос і порушення балансу. Тепер людей майже не лишилося — лише крихти минулої цивілізації. Матерія Всесвіту їм не пробачила. Тепер ти міг бути одночасно усюди і ніде.

Але в момент зсуву народилося дитя. Це було визначено стовідсотково: воно — ключ до порятунку. Проте суспільство, навіть маючи обмаль населення, умудрилося розділитися на табори. Одні вирішили, що дитя треба принести в жертву, бо воно — причина всіх бід (типово — звинувачувати когось, окрім себе). Другі ж вирішили, що дитя — це новий Месія, який їх з’єднає, такий собі божественний культ-маріонетка. Як егоїстично… хоча принаймні без вбивств. А були й ті, кому було байдуже — от зовсім.

Світ мінявся кожні два дні, і для кожного по-різному. Ти міг переміститися в часі у будь-який відрізок, лишаючись на тому ж місці, але не факт, що планета в цей час буде на орбіті саме тут — майже миттєва смерть. Нізвідки почали з’являтися нові істоти, які вимерли багато років тому, або ті, яких ніколи не було зафіксовано. Матерія простору була в дірках: опинитися можна було в паралельній часовій лінії, де стовідсотково є твій двійник.

В такому, м’яко кажучи, неприємному світі було дитя з душею, що з перших днів розпадалася на всі часові лінії й всесвіти. Воно часто змінювало вік — від немовляти до дорослого, — але ніколи не ставало старим. Це щось та мало значити.

І нерідний батько, який ніс його до епіцентру розриву — туди, куди ніхто не наважувався пхати носа через викиди антиматерії, що знищували усе живе, — знав ціну. Він ніс дитя, бо той сам йому сказав про це, коли був дорослим. Він ніс його через пів земної кулі пішки, ховаючись від аномальних зон, за картою, яку малий малював, ледь навчившись писати. Дитя мало усі знання і не мало нічого водночас. Це був шанс, і батько був готовий ризикнути.

Врешті, дійшовши до рани, з якої виривалася антиматерія, як кров з артерії, він усвідомив: треба дійти за будь-яку ціну. Він йшов, згортаючи світи, а всі його життя в інших реаліях наче об’єдналися і замінювали одне одного по дорозі, даючи секунди за секундами, крок за кроком. Мільйон життів було спалено, забираючи його з усіх спогадів в усіх всесвітах. З кожним кроком його особистість стиралася з коду Всесвіту. Він ніс дитя, яке народилося безліч разів у всіх відомих світах і ні в одному водночас.

Ось він — епіцентр. Нерідний батько розчинився — його більше ніколи не існувало. А дитя, яке ніколи не було народжене, знайшло своє місце, закривши ятрючу рану світу, зшивши його наново. Про це ніхто не дізнається, бо це сталося — і водночас цього ніколи не існувало.