Вихід на зв'язок дванадцятий

Є така штука — камера сенсорної депривації. Всякі шахраї та дурисвіти її використовують як пігулку від усього на світі, для пізнання свого внутрішнього світу та іншої дурні. Ніколи не пробував, тільки читав, але щось мені підказує, що ефект буде такий самий, як від файнісінької порції псилоцибіну десь геть далеко від цивілізації (хоча таку місцину ще спробуй знайти в нинішніх реаліях). Здається, після чергового вимкнення свідомості я опинився в стані сенсорної депривації. Я геть не відчував свого тіла, сили тяжіння, але точно розумів, що воно є.
Я не бачив, не чув, не відчував жадних запахів. Якоїсь миті навіть здалося, що час зупинився, хоча це хибне відчуття бодай тому, що ні я, ні будь-хто інший до цього не міг явно сказати — ось, я відчуваю, як спливає час. Ніц не діялося, ніц не було. І навіть цього ніц, теж не було.
А проте я усвідомлював себе. І тут, з усіх боків (їх, ясна річ, не було, але інакше й не опишеш), водночас, одним суцільним потоком у мою свідомість ринули образи та «знання». Я був заразом усім. І мікроскопічною бактерією, і динозавром, що жив мільйони років тому. І краплею в океані, і сльозою дитини. Я прожив мільярди років і ніколи не існував. Я був у розпеченому ядрі планети і високо, майже в космосі. Я набирав незліченної кількості подоб. І щоразу вбирав у себе їхній біль, радість, страх, втіху, всі можливі емоції. Я не бачив їх, але за бажання міг заглибитися в будь-яку.
Мені нашептували тисячі незнайомих мов, але я їх усі розумів. Мені показували картини минулого, неймовірно далекого минулого, і всі вони мені були одразу ж знайомі. Я відчував запахи. Я ставав усім і нічим. Ці відчуття можна нескінченно описувати. Вони рівно стільки й тривали — нескінченність. І так само нескінченно швидко скінчилися, наче їх і не існувало ніколи. Цього ніколи не було, цього немає і ніколи не буде. Це вже є.
Я зрозумів, що зі мною «познайомилися». Сповістили, розповіли про щити, звідки вони й навіщо. А потім, перед самісіньким пробудженням (або поверненням) мені абсолютно чітко і явно послали два мислеобрази. Один був із печерою, схожою на ту, де я опинився з бідолахою Рональдом, тільки більш освітленою і значно більшою за розмірами. У центрі якої стояв... ну, найправильніше його буде назвати кокон. Схожа на волоський горіх конструкція розміром із морський контейнер. Такі самі дві половинки, півсфери. Така сама зморшкувата шкірка, що нагадує чи то пористий камінь, чи то дуже щільний мох. А замість самого горіха — ложемент. І мені тут же дали зрозуміти — цей горішок для мене.
А другий мислеобраз показав мені абсолютну темряву космосу і дещо ще. І це дещо сподобалося мені ще менше.
Різкий біль і ось я знову в храмі, в Саржиному Яру. Лежу на підлозі, голісінький. Поруч стоїть той самий валізок, який я проносив для експерименту перед тим, як зникнути. Наче нікуди й не зникав. Наче ніц і не діялося.
Я сів і роззирнувся. У храмі жадних змін. Пробивається яскраве світло крізь вікна. Усе так само приємно, але ледве чутно пахне ладаном. А зміни все-таки є. Мох. Мох заповз через щілини дверей, з'явився у стиках дерев'яних стін. Поповз по іконах, без будь-якої поваги до старших. І вологість. Вологість стала, здається, ще вищою. Стало тепліше. Навіть голісіньким було стерпно і лише злегка прохолодно. Мабуть, минув час. І точно не один день. Раз моху побільшало. Ну, що ж, раз повернувся, точніше мене повернули, значить, треба йти з повинною до роботодавців. Сподіваюся, мене будуть раді бачити.
Тут-таки спалахом у голові промайнули образи, які я бачив перед тим, як знову опинитися в храмі. Мислеобрази розгорнулися в голові стрункими посланнями, які треба донести. Завданнями, які треба виконати. І нагадуванням про те, що варто поквапитися.
Я зітхнув і знову роззирнувся. Одягу в храмі не було жадного. Прикривати іконою причинні місця — це, мабуть, занадто. Чомусь відразу повертатися в науковий табір мені на думку не спало, до того ж страшенно захотілося їсти. Судячи з променів сонця, що падають у храм, час іде до полудня. Пам'ятається, я якраз обіцяв зайти по піцу пополудні до Віталіка у кнайпу. Ну, ось і буде повернення, або друге пришестя. Сподіваюся, про мене не забули тут ще.
Я вийшов на подвір'я. Моху справді побільшало. Тепер він геть вистилав усе подвір'я храму. Обліпив паркан, повільно, але неухильно підминав під себе все людське. Надворі було трохи прохолодніше, але все ще тепло. Судячи з дерев — початок весни. Значить, версія про циклічність має право на життя і мене, найімовірніше, не було три місяці або близько того. Квітень, швидше за все.
А квітень у Харкові, та й не тільки, підступний. Кобіти вже на всю готові вдягати літнє вбрання і вдягають, та й погода найчастіше сприяє, але ранок і вечір усе ще вельми прохолодні. Зараз уже полудень, температура дозволяла ходити навіть у шортах, кошулі та легкій кофтині.
Я почухав задумливо макітру і простягнув руку до дерев'яної стіни храму, віддерши здібністю частину моху, і притягнув до себе. Трохи покрутив у руках, відриваючи зайве, і приладнав до причандалля спереду. Подумав ще трохи і приладнав другий шматочок до заду. Легким зусиллям здібності утримував обидва шматки. Здібність нікуди не зникла. Але в тому, що вона не зникне, я вже не мав сумніву.
Я знову зітхнув, насилу прочинив двері воріт храму і вийшов на вулицю до піцерії, де вже, як завжди, зібралася невелика зграйка туристів. Черговий охочий якраз розбігався, щоб спробувати прорватися крізь щит, його з усіх боків знімали колєги. Я, з обличчям, що ніц не виражало, пішов йому назустріч, спостерігаючи, як міняється його фізіономія: спочатку від подиву, що хтось вийшов із храму, а потім від страху, що я мовчки йду до нього. Щит його, ясна річ, не пропустив, він м'яко, наче його тримали ззаду гумові джгути, загруз у щиті й, вирячившись від страху, дивився, як я проходжу повз, не звертаючи на нього уваги.
Пролунали здавлені крики подиву, і всі присутні направили на мене камери й телефони. Прям німа сцена з «Ревізора». Я так само мовчки пройшов до піцерії, де, як завжди, стояв і смалив Віталік. З таким самим отетерілим поглядом, як і в усіх навколо, але спокійним обличчям.