Вихід на зв'язок одинадцятий

Смерть мене ніколи не лякала. Але й не цікавила. У мене абсолютно точно не був атрофований інстинкт самозбереження, я боюся висоти, темряви і ще багато чого, як будь-яка нормальна людина. Ось і питання смерті завжди не те щоб уникав, але намагався не думати без зайвої потреби. Поки ти зовсім малий, про смерть не думаєш зовсім, це щось абстрактне. З віком так чи інакше ти стикаєшся зі смертю в різних проявах. І починаєш її приміряти на себе. Що саме трапиться з тобою після? Чи будеш ти думати? А якщо будеш, то значить смерті немає? А якщо не будеш думати, але зможеш усвідомлювати себе? А може, є рай чи пекло? А чому тоді немає чогось середнього між раєм і пеклом? Чогось для помірних грішників? А чи можна переродитися і в кого? І, звісно ж, смерть здається чимось дуже далеким і абсолютно неможливим. Але, на жаль, людина смертна, а іноді раптово смертна, спасибі за безсмертну фразу Михайлу Опанасовичу.

Я нічого не відчував, нічого не думав, але усвідомлював себе. Дивне відчуття порожнечі, якої теж немає. У темряву, назад і вниз. Такий, здається, був девіз у вампірів. У моєму випадку не було ні темряви, ні назад, ні вниз. Верху, світла або руху вперед теж, звісно ж, не було. Уже перед тим як прийти до тями (цікаво, як можна прийти до тями і де вона взагалі знаходиться, раз туди можна прийти?), я якийсь час перебував у стані, близькому до того, коли ось-ось прокинешся. Ти вже відчуваєш себе поза сном, але все ще занурений у сновидіння. Особливо приємно це було відчувати влітку на дачі в дідуся з бабусею. Коли всі дорослі вже давно прокинулися і займаються дачними справами. Сонце вже пробивається через фіранки і лоскоче. Запахи яєчні з літньої кухні й обов'язково настирлива муха. І ти все це вже відчуваєш, але дуже хочеться додивитися сон. Ось тут усе було дуже схоже за відчуттями, крім того, що я точно був не на дачі. Свідомість нібито акуратно включилася в прикордонному стані, тестувала свої якісь внутрішні системи. Не випускала в реальність, але й не тримала уві сні.

Цікаво, але я абсолютно не відчував часу. Це складно пояснити словами, просто відчувалося, і найближче пояснення — це коли ось-ось остаточно прокинешся. Ок, спасибі, Декарте, я абсолютно точно cogito, значить, і ergo sum десь поруч. Пам'ятається, була ще одна фраза-антагоніст крилатого латинізму — volo ergo sum. Бажаю, отже існую. Ох уже ці філософи, я дуже бажаю знову відчути своє тіло. Значить, я існую? Сон, тиша, спокій, називайте як хочете, поступово розсіювалися. Я абсолютно точно прийшов до тями, але, як і раніше, не відчував тіла, нічого не бачив, не чув, не відчував руху часу. А потім раптово короткий різкий біль, наче нерв защемило в шиї, тільки пройшов через усе тіло, і ось я вже лежу на якійсь поверхні й повноцінно відчуваю себе.

Повернулася тактильність, пальці намацали щось злегка вологе, пружне. Відчуваю всім тілом, шкірою. Значить, я голий. Нібито я приліг подрімати на карематі після тренування літнім днем. Втягнув у себе повітря. Теплий, вологий, пряний, але незнайомий запах. Розплющую очі. Напівтемрява. Схоже на печеру. Навколо мене щось схоже на мох упереміш із довгою травою. Дуже щільна, майже порувата структура моху і волокон трави. Світло йде прямо від моху-трави. Флуоресцентність, тут ніяких сюрпризів поки що. Мох-трава дає неяскраве світло, яке злегка освітлює печеру розміром з однокімнатну квартиру в сучасній багатоповерхівці. Така собі горбиста галявина з нерівними, горбистими стінами, що сходяться вгору. Печера може й більша, може, є і проходи далі, але краї її занурені в темряву. Стелі не бачу теж, світла вистачає лише на кілька метрів. Значить, стелі в цій новобудові або навпаки високі, ставимо плюсик забудовнику, подумав я.

Потягнувся. Свіжість у тілі та м'язах. Різко встав. Голова не паморочиться. Значить, усе в організмі працює, принаймні поки що. Чомусь не придумав нічого кращого, як перевірити, чи не пішла здатність. Насилу відірвав кілька шматків моху, під якими лежав той самий мох, тільки ще щільніший, наче торішнє листя злежалося, і спробував ними пожонглювати. Здатність, до якої я вже так звик за пів року, нікуди не поділася. Навпаки, здалося, що я став ще краще й точніше її використовувати, а зусиль витрачати менше. Наче я підключився до постійного джерела живлення. Шматки моху вигадливо крутилися колом. Я вибудував їх кільцем і прискорив обертання, принагідно змусивши кожен шматок усе швидше обертатися навколо своєї осі. А потім ще і ще до такої міри, що вони злилися в одне кільце, що ледве світиться. Я почав його водити назад і вперед, збільшуючи в діаметрі і зменшуючи. Незважаючи на всю абсурдність ситуації, виглядало це красиво і навіть містично.
Мені б варто було, напевно, істерити, бігати по печері, шукати вихід. І взагалі задатися питанням: як я тут опинився? де мій рідний Харків? я кудись провалився? де мій одяг? Але ні, мене захопило жонглювання мохом. Предметами я керував виключно силою думки, не було ніякої потреби робити якісь рухи, але я звик злегка диригувати руками, ніби допомагаючи собі. Ну і збоку це завжди виглядало більш вражаюче, куди там Доктору Стренджу до мене.
Я сповільнив обертання і розділив кільце на три прямі, продовжуючи крутити їх навколо своєї осі, вибудував їх у трикутник. Потім розділив на дві нерівні прямі й повільно, урочисто піднявши руки і роблячи паси, склав їх у хрест.

І раптом за моєю спиною пролунав несамовитий крик:
— What a fuck?! Where am I?! Who the fuck are you? I’m in hell?!
Від страху я мимоволі пукнув, на щастя, неголосно, впустив свої випадкові іграшки й обернувся. За кілька метрів від мене сидів голий чоловік і ошелешено крутив головою. Раптом пролунав хлопок, схожий на звук петарди, і він зник за частку секунди.
Наче склавшись у крапку, втягнувши самого ж себе. І тут же за моєю спиною пролунав хлопок і знову почувся його голос:
— Oh, god, help me! Where am I?!
Знову хлопок — і він опинився там само, де й сидів. Хлопки мого нового соратника по темниці сирій злилися в суцільні оплески. Він метався по всьому периметру печери, з'являючись і зникаючи, я навіть перестав встигати чути його стогони і постійну матючню англійською і просто розгублено стояв у центрі. Десь за хвилину хлопки стали звучати рідше, і хлопець (а в цьому сумнівів не було, навіть у напівтемряві печери все було дуже помітно) нарешті заспокоївся і опинився прямо переді мною.