Вихід на зв'язок десятий

Стоїки небезпідставно вважали, що на світі дуже мало речей, які підлягають людському контролю. Або, іншими словами, людина планує, а бог керує. Це не означає, що треба опускати руки і смиренно чекати на свою долю. Ні, пізнавати світ, своє місце в ньому, ставати кращою версією себе — частина нашої природи. Людська цікавість непереможна. Якщо вдуматися, причин прагнути на Марс не так уже й багато. Ще менше причин знайти спосіб полетіти до інших зірок. Та навіть на дно Маріанської западини, якщо чесно, не особливо й треба занурюватися. Але людство вперто намагається полетіти, зануритися, дізнатися більше про невідоме. У процесі трапляються відкриття, які рухають людство вперед. А буває, що всі зусилля марні, і хоч як ти б'єшся, нічого не відбувається. Так усе й відбувалося з нашими дослідами над вивченням природи телекінезу. І моїми походами за периметр щита. І якщо з природою телекінезу Анна обіцяла ось-ось розібратися, і там справді були певні зрушення, то зі щитами після виявлення слова «мир» не відбувалося абсолютно нічого. Наче щити в насмішку над людством дали ще одну наживку і знову замовкли.

Любителі теорії змов, та й учені з ними заразом, висунули теорію про циклічність явищ. Щити з'явилися 12 липня. Потім до середини жовтня нічого не відбувалося. З'явилося слово мир із моху. Отже, до середини січня, говорили вчені і просто медійні особистості, треба очікувати наступного прояву. Якого прояву? На основі чого таке припущення? На ці запитання відповідей ніхто не давав. Але всі вчепилися за тримісячний цикл і чекали.

Січень у Харкові — це цілковита непередбачуваність. Може бути дощ, а можуть і кучугури навалити. Втім, кучугури можуть навалити і в березні. Бувало, що й узагалі ні снігу, ні опадів. Ясна погода, легкий мороз. У такі дні навіть з'являлися сміливці й викочували на велодоріжку, благо комунальники пильнували й утримували в ідеальній чистоті і доріжку, і прилеглі паркові зони.

У нас у Саржиному Яру життя не припинялося цілий рік. Моржі, звісно в меншій кількості ніж улітку, але купалися. Бігуни, натягнувши бафи і зимові лосини, бігали. Походи по воду теж вилися струмочком. Вчені продовжували сумно колупатися у спробах потрапити за периметр щита. Туристи, цього разу чомусь здебільшого з Південної Америки, мов діти раділи морозу і фоткалися на тлі храму. Все йшло своєю чергою.

А я вкотре збирався за периметр. Звично спустившись пішки до храму від нашої бази, я зазирнув у піцерію. Зі мною з жовтня завжди тепер ходили двоє охоронців у цивільному. Ті самі, з якими мене Іван і зустрів восени. Я до них швидко звик, називав про себе «сіно-солома», але чомусь не спілкувався, та й вони не прагнули. Думаю, Іван розумів, що я не втечу. А якщо захочу втекти, то втечу. Але порядок є порядок. А можливо, Іван знав щось іще, і хлопці не тільки стежили, щоб я не втік, а й стежили, щоб мене які-небудь «колеги» примусово не запросили стати експонатом інших спецслужб.

Мій приятель Віталік, власник піцерії, пристойно заробив за ці пів року і збирався відкривати вже третю точку в самому центрі міста, а я намагався не втрачати можливості щоразу перекусити в нього після походу за периметр щита. Тим самим ніби ненадовго опинившись на волі. Він, зрозуміло, був не в курсі, що я тут роблю так часто, мабуть, думаючи, що я повернутий на спорті, тим більше і раніше тут часто бував. Та й приходжу постійно у спортивному. А навіть якщо й підозрював щось, то ніяк це не показував.

— Віталіку, привіт! — махнув я власнику, який уважно стежив за тим, як новенький піцайоло розкачує тісто. — Я трохи позаймаюся і зазирну за годинку на піцу.

— Без проблем. Дивись там акуратніше, сьогодні ж якраз третій цикл стартує. Раптом ще якась хрінь вилізе.

Я здивовано глянув на Віталіка, але він уже був поглинений роботою підмайстра. Мабуть, теорії змови впливають і на таких запеклих соціопатів.

В італійському сегменті бази, на якій ми стали практично повноправними співвласниками, завжди панував веселий хаос. Порожні пляшки з вином сусідили з крихким обладнанням. Величезні здвоєні монітори показували купу графіків, але один, найбільший, був окремо виділений під трансляцію чергового туру чемпіонату Італії з футболу. Стос паперів безладно валявся по всіх столах, але італійці безпомилково діставали потрібні їм у конкретний момент. Всупереч поширеній думці, італійці не ледарі, поглинені солодким байдикуванням з ранку до вечора з перервою на денну сієсту. Вміють вони працювати і створювати. Чого варта тільки Аппієва дорога та та ж Венеція — може, не перший приклад тераформування, але точно найвідоміший. А щоб побудувати все це та ще багато чого, що дала цивілізація Стародавнього Риму світу, треба вміти працювати. Ось італійці й працювали. Не забуваючи ідеально вкласти волосся, зробити манікюр і почистити взуття. Вміли й відпочивати від роботи. Тому сієста — це святе. Надає денний сон заряд енергії. І ввечері пара келихів вина не для пияцтва, а для акомпанементу їжі. А якщо працювати, то має бути весело і приємно.

Ось тільки каву пристойну я так і не привчив пити Паоло і Паоло, двох близнюків-учених з Італії, але я не впадав у відчай і вірив. Наша група — Анна, Артем, Антон — усі на А, чомусь не особливо здружилася з італійцями. Чи то виховання, чи то служба зобов'язувала. Але базікав між ділом із ними тільки я. Заразом тренуючи свою італійську. Цього разу близнюки ще не прийшли з ранкової кави. Їм полюбилася «майстерня кави» на узвозі до Саржиного Яру, яка, на мій погляд, робила середньо хорошу каву, але напевно найближчу за смаком до італійського обсмажування. Анна як завжди проігнорувала мої незграбні спроби фліртувати. Артем з Антоном із дерев'яними обличчями витріщалися в монітори. Все як завжди.

— Анно, а які прогнози на сьогодні? Ктулху вилізе чи все це байки? — ляпнув я, щоб хоч якось розбавити рутину.

— Все, що несистемно й розрізнено, не підтверджено науковим методом — ворожіння, — відрубала Анна.

— З іншого боку, — задумливо продовжила Анна, — останні пару днів ми фіксуємо легке коливання радіаційного фону, хоча причин для цього, звісно ж, немає. Але це не означає геть нічого. Роздягайся, сьогодні нестандартний тест.