Вихід на зв'язок восьмий

Як на мене, поділ людей на «сов» та «жайворонків» — це здебільшого дурниця і виправдання власних лінощів. Безперечно, циркадні ритми в усіх різні. Але проти природи не попреш: ранок є ранок, а ніч є ніч. Якщо ти вважаєш себе совою, то це радше порушення біологічних ритмів, аніж належність до ряду совоподібних. Я вже кілька разів за своє, поки що недовге, життя перетворювався із сови на жайворонка. Усе це питання дисципліни та звички. Незмінним для мене залишалося лише одне: чомусь прокидатися після трьох-чотирьох годин сну було набагато легше, ніж після шести-семи. Тобто поспати зовсім трохи, половину від середньої норми, для мене було легше, ніж недоспати годину-дві.

Так і зараз: навівши будильник на пів на третю ночі, я прокинувся з абсолютно ясною головою і, здавалося б, цілком виспаним. Я розумів, що за цією позірною бадьорістю ховається недосип і мене неодмінно зморить сон, можливо, ще до полудня, але зараз було комфортно.

У будинку панувала тиша. Почистивши зуби й натягнувши на себе чудову термобілизну та костюм, я вирушив до більярдної. Там, у таких самих костюмах, як і мій, стояла вчорашня трійця.

— Кави? — буденно, ніби нікуди й не йшов, запитав мене Антон Павлович.

— Ні, дякую, — відмовився я. — У вас же тут, напевно, помиї з автоматичної гівноварки.

— Валю, не відмовляйся, — пролунав голос Івана за спиною. — У мене стоїть цілком пристойна капсульна «Неспрессо». Це, звісно, не свіже обсмажування аеробної Гватемали й не кав'ярні третьої хвилі, але пити можна. На другому поверсі в моєму кабінеті стоїть леверна «Ла Марзокка», але її довго розігрівати й налаштовувати, якось пригощу іншим разом за нагоди.

— Пригадується, ти насилу слово «допіо» вимовив у «Бурбоні», — здивовано промовив я. — Звідки такі пізнання в каві?

— Ну, тоді ти з дільничним розмовляв. А зараз — із цілим полковником. То як, будеш?

— Так, мені тоді, будь ласка, квадрипіо, тобто два подвійних в одну мензурку, якщо вже така шара, — здавлено погодився я. Цікаво, скільки ще сюрпризів криється в полковнику?

— Артеме, зорганізуй. І мені так само, — коротко скомандував Іван.

Артем кивнув і зник за дверима.

Анна, пов'язавши кофту навколо пояса, діловито перебирала розсип пристроїв на столі. Зі знайомого я одразу помітив чотири однакові екшн-камери GoPro. Мимоволі я звернув увагу на її жилаві, худі, але, вочевидь, дуже сильні руки і, звісно ж, на груди, що гордовито випиналися. Анна явно не визнавала спідньої білизни, одягнувши під термофутболку лише топік.

— Анно, маю два запитання. Вам холодно? І ми зніматимемо кіно? — незграбно усміхнувся я.

Анна навіть не удостоїла мене поглядом, продовжуючи перевіряти обладнання. Поруч із камерами валялася ще низка якихось датчиків і невеликі мотки дротів.

Повернувся Артем, тримаючи на таці чотири філіжанки з еспресо. Усім по одній.

Іван узяв свою філіжанку, клацнув айкосом, дістаючи стік, і ствердно кивнув на моє німе запитання. Я теж запалив. Анна невдоволено скривилася, але промовчала і взяла каву собі та Антону.

— Отже, короткий брифінг, і вирушаємо, — Іван глибоко затягнувся айкосом.

— Іване, — перебив я. — Ти ж сигарети курив.

— Треба бути гнучким у мінливих умовах нестабільної дійсності, — парирував полковник. — Не перебивай, зараз важливі моменти. Виїжджаємо на бусику до парковки на канатці. Пішки від канатної дороги спускаємося до табору вчених. Італійський сектор якраз прилягає до тенісних столів, беручи початок від апендикса на біговій доріжці. Валю, ти йдеш у кінці. Ми забезпечуємо непомітний вхід. Твоє завдання — просто йти прямо після нашого сигналу. У вчених однаково влаштовані сектори. Вхід-тамбур. Потім загальний робочий намет із черговими. Шлюзова камера. Там усілякі прибамбаси та пристрої, не звертай уваги. Йди прямо та й годі. Кишка переходу до щита. Все. Фактично — просто йти весь час прямо. Маєш сім хвилин після входу в шлюзову. Дві хвилини на підйом до храму. Три хвилини там і дві — повернутися. Запитання? Немає запитань, вирушаємо. Аню, споряджай Валю, біля канатки перевіриш.

Трійця слухняно кивнула й почала збиратися до виходу.

— Я маю запитання, — раптом сказав я.

Іван здивовано обернувся до мене: — З мого боку це було риторичне запитання. Які можуть бути запитання?

— Давайте ввечері шашлики посмажимо? — запропонував я і побіжно зиркнув на Анну.

Здається, вона усміхнулася.

Свого часу я жив біля канатки. Її побудували півстоліття тому, щоб робітники заводів могли практично напрямки діставатися зі спального району на підприємства, оскільки всі інші шляхи були занадто довгими. Вісімнадцять хвилин — і ти на місці. Зараз це був популярний теплої пори року атракціон. А для мене, поки я мешкав по сусідству, — відправною точкою для пробіжок Саржиним Яром, походів на шашлики в лісопаркову зону та інших принад.

Глибокої ночі й без того не надто велелюдний район припаркової зони був зовсім тихим. Мікроавтобус обережно закотився на парковку перед станцією канатної дороги.

Перш ніж вийти, Анна почала обвішувати мене датчиками. На голову мені наділи справжнісінький військовий шолом (чи каску, як правильно?). З обох боків закріпили гоупрошки. Ще дві причепили по боках. Виходить, що я зможу знімати на всі чотири сторони; з урахуванням кутів огляду GoPro це навіть більше ніж на 360°, кути огляду перетинаються із запасом. Можливо, у цьому й полягала мета — зшити потім відео для детального вивчення.

— Аню, а може, замість чотирьох камер варто було взяти одну, але таку, що відразу знімає на триста шістдесят? — запитав я Анну, яка вовтузилася з кріпленнями.

— А може, замість базікати, посидиш спокійно? — сердито відрізала Анна. А потім трохи м'якше пояснила:

— Інстакамера знімає лише в одному діапазоні, якість гірша. А ці ми самі допрацювали для зйомки в різних діапазонах. І їх потім простіше зшивати в об'ємне відео для аналізу.

Впритул наблизившись до мене, Анна повісила мені на шию навушники, що виглядали як обруч. Від неї ледь відчутно повіяло приємним ароматом парфумів.