Вихід на зв'язок сьомий

Двоє у спортивних костюмах шанобливо трималися на відстані від нас з Іваном. Але з їхнього зовнішнього вигляду відразу було зрозуміло, що тікати не варто. Вони все бачать і контролюють, та й бігають явно швидше за мене. Ми мовчки піднімалися з Яру східцями до храму і, майже вже піднявшись, я чомусь запитав:

— А можна пивка взяти?

Іван здивовано подивився на мене:

— Ти серйозно? Ти шо, не розумієш? Хоча... Олеже, — скомандував він одному зі спортивних. — Сходи по пиво. Візьми чотири, ні, давай шість банок чогось світлого, «Опілля», наприклад. Ми на базу. Дійдеш сам.

Спортивний хлопець коротко кивнув і легкою підтюпцем (якому я позаздрив) рушив у бік проспекту Науки. Там якраз супермаркет «Баскет», подумав я неуважно, а ще розливне пиво є хороше на сусідній вулиці. Хитрість із пивом була спонтанною та інтуїтивною. Я спочатку ляпнув, а потім зрозумів навіщо. Якби все було серйозно і погано для мене, то ніякого пива б не було. Розмови навіть не було б. Іван би мене просто передав цим суворим молодим особістам і в кращому разі супроводив до місця, де мною займуться вже зовсім інші люди. Але він прийшов сам, двоє хлопців явно його підлеглі (що вже дивно, Іван же звичайний дільничний) і взагалі все це виглядає дивно. Але краще вже так, ніж мішок на голову і помчали в невідомому напрямку.

На парковці біля храму стояв тонований бусик «Фольксваген» із уже відчиненими дверима. М'яке розсіяне світло в салоні, шкіряні крісла. Незворушний водій із обличчям, що не запам'ятовується, за кермом, теж із гарнітурою за вухом, методично жує жуйку і поглядає навкруги.

Біля храму все ще були люди. Пара японців (чи китайців, а може, взагалі казахів) із селфі-палицями щосили селфилися на тлі храму. Якийсь безхатько тужливо дивився на храм і бурмотів співуче щось схоже на молитву, і парочка військових, неголосно переговорюючись, чекали на свою піцу.

Ми сіли, двері автоматично ще зачинялися, а водій уже плавно, але потужно рушив уперед. Здивуванням було те, що буквально через пару хвилин ми різко знизили швидкість і заїхали в гараж приватного будинку. Я навіть не встиг подивитися у вікна, куди їдемо, як двері бусика вже відчинялися. Гараж виявився майже порожній. В одному кутку стояла мийка «Керхер» і відро зі шваброю. В іншому, біля дверей, що вели в будинок, стояла невелика стійка з різним дріб'язком на кшталт щіток від снігу, смердючок для авто у вигляді ялинок та іншої мішури. Мерехтіли лампи денного світла, і від них ішов легкий гул. Як у кіно, знову подумав я.

У мене ніколи не було приватного будинку, та ще й із гаражем, але я припускав, що за виходом із гаража має бути якийсь ще передбанник і вже починатися будинок. Ну, може, сходи якісь, якщо гараж нижче рівня будинку. За дверима виявився такий самий, як і гараж, стерильного вигляду коридор метрів п'ять завдовжки. Одні двері були в кінці коридору, інші поруч із гаражними. Іван упевнено рушив коридором до дальніх дверей, і мене чомусь пробило на сміх.

— Чого іржеш? — похмуро запитав Іван.

— Та подумав, що зараз ми зайдемо в ті двері і там, як у «Людях у чорному», виявиться величезний зал, повний інопланетян. А ти насправді таємний агент.

— Ну, інопланетян я тобі не обіцяю, але дещо цікаве розповім, — задумливо сказав Іван і відчинив переді мною двері.

Почасти я навіть радий, що далі все пішло так, як пішло. Якщо дивитися збоку, то я все життя провів у відносному комфорті. Можна сказати, що був обережний і послідовний, а можна сказати, що поводився як боягуз, боячись ризикувати. Дивлячись із якого боку подивитися. Можна сказати, що мене влаштовувало спокійне життя спостерігача за тим, що відбувається. А тепер я став мимовільним учасником того, що відбувається. Як правильно насправді, не знає ніхто.

За дверима на мене витріщилися три пари уважних очей. Цілком собі людських, ніяких інопланетян, принаймні зовні. Одна пара очей особливо гарна, карих і дуже чіпких, розумних. Дівчина, на вигляд точно дівчина (у дівчаток немає віку, це дуже важливо запам'ятати), невисока і з дуже спортивною фігурою. В'язаний светр оверсайз приховував спортивність, але вузькі джинси видавали як мінімум серйозного любителя спорту. Коротка зачіска, чіткі вилиці, все як я люблю. Поглядом не хотілося розглядати інших людей у кімнаті, але витріщатися на дівчину було б зовсім непристойно.

Інші двоє виглядали як військові. Власне, вони і були у військовій формі, але без шевронів і взагалі без будь-яких відзнак. На вигляд їм можна було дати як сорок, так і п'ятдесят. Підтягнуті, гладко поголені, стрижка з проділом, типові служаки. Кімната теж спочатку нагадала мені типове фантастичне кіно або бойовики про спецагентів. Один вищий і худорлявіший, другий нижчий і гладкіший. «Товстий і тонкий» Чехова відразу згадався.

Розставлені по периметру комп'ютери, у кожного по два-три монітори, чергувалися з якимось обладнанням, призначення якого я навіть уявити не міг. На вигляд вони всі виглядали як осцилографи (що робить осцилограф, я теж смутно уявляю). У центрі стояв стіл із купою паперів і парою ноутбуків, над якими схилилися ці троє при нашому вході. Придивившись уважніше, я зрозумів, що це більярдна. Вельми й вельми простора більярдна. На одній зі стін навіть помітив більярдний трикутник. Сам стіл більярдом і виявився, тільки для зручності (або щоб не зіпсувати) на нього зверху поклали шматок товстої фанери і додатково накрили тканиною. Значить, ми в приватному будинку, який напевно віджали спецслужби для того, щоб бути ближче до щита.

— Всім добрий вечір. Ось, знайомтеся. Це Валя. З цього моменту він у проєкті, — сказав Іван. — Я відлучуся на хвилинку.

Іван вийшов, я ще раз озирнувся на трійцю людей, що уважно дивилися на мене. Явно військових і явно таких, що займаються чимось дуже серйозним. Тобто зрозуміло чим — щитом. Але, мабуть, Іван мене таки здав їм, або його змусили. А тепер по-тихому звалив.

— Всім підкатики в цьому чатику, — чомусь хрипким голосом сказав я свій звичний жарт, який, зрозуміло, ніхто не оцінив.