​​​​​​​Вихід на зв'язок четвертий

Нервова система людини нескінченно адаптивна. Так, вустами одного зі своїх героїв, висловився колись Роберт Гайнлайн. Люди нічим не гірші, а багато в чому кращі навіть за тарганів. Ми швидко адаптуємося до абсолютно будь-яких обставин. Досить швидко, ще будучи студентом, я зрозумів, що виживають не найцікавіші мавпи, тобто люди. Виживають ті, що не висовуються і поводяться обережно. Або з обережною цікавістю. Звісно, першовідкривачем шаблезубого тигра я точно не стану. Вся слава дістанеться одноплеміннику, який же й загине в його зубах. А ось своїм завданням я вважаю обережно вивчити повадки тварини. Зрозуміти, де вона мешкає, якими стежками ходить і на що реагує агресивно. Ну, а потім уже й придумати, як перетворити її на соковитий стейк.

До Саржиного Яру ми з Іваном йшли в напруженому мовчанні. Страх відпустив, і я ліниво перекидався в робочому чаті жартами про свою нібито хворобу. Іван усю дорогу нервово курив.

Мені здається, найстрашніше в житті — це невідомість, або очікування в невідомості. Невідомість того, що за дверима. Або чи ховається монстр під ліжком. Яку оцінку отримав на іспиті. Очікування вердикту лікаря після аналізів. Одна річ, якщо ти можеш зазирнути під ліжко і побачити свого шаблезубого тигра. І зовсім інша — коли ти ніяк не вплинеш на невідомість і залишається тільки чекати. Можна боятися, а можна відпустити цей страх. Мені здається, я навчився відпускати і перемикатися на щось спокійне. Ну, ок, попереду щось страшне і незрозуміле. Прямо зараз я ніяк не вплину на результат того, що побачу. Значить, можна зайнятися чимось іншим.

Наприклад, потренувати свою здатність. Сунувши руки в кишені шортів, я непомітно для Івана почав притягувати до себе монетки. Здатність нікуди не поділася. Навпаки, я став ще краще її відчувати. Стало виходити ще точніше. Я міг притягнути монетку до певного пальця або закинути відразу всі в долоню. Трохи відставши від Івана, зробивши вигляд, що відволікся на телефон, я дістав монетку і кинув її вбік у траву. Зробивши вже звичне зусилля, я змусив монетку повернутися назад у руку і хмикнув. Ось це вже цікаве вміння, можна користуватися не тільки в законних намірах. Озирнувся на всі боки, але вулиця була порожня.

Ми вже наближалися до яру і йшли тихою вулицею в приватному секторі. Це взагалі дивовижна особливість Харкова.

Величезний мегаполіс — і раптом, майже в самому центрі, потопаючий у зелені приватний сектор на десяток кварталів. Причому як із відверто багатими будинками, так і розвалюхами, які ніяк не могли викупити під будівництво нового житла. Давно, ще до того, як цей район став популярним спальним районом і айтішним центром, місто розвивалося в інший бік. На Салтівці, Нових Будинках росли квартали й мікрорайони, а Павлове Поле, де був Саржин Яр, довго залишалося в напівзабутті, при тому, що наступний за ним район, Олексіївка, вважався престижнішим, хоч і був уже на околиці міста. Тут, «на Полях», були студентські гуртожитки. Були п'ятиповерхівки, але район довго вважався не таким престижним. І тільки років десять-п'ятнадцять тому тут почалося активне будівництво, перетворивши відносно похмурий район на те, що стали називати Харківською Кремнієвою Долиною, бо його заполонили офіси айті-компаній.

Жити «на Полях» стало модно й дорого. А конкретно ця частина Павлового Поля називалася Шатилівка. Приватний сектор у максимальній близькості від центру. Бігаючи тут, я іноді уявляв, як стану старим і куплю собі тут будинок. Ну і собаку заведу, чого вже соромитися.

Церква стояла на краю яру. Від неї, з двох боків, у яр спускалися сходинки. Просто навпроти церкви недавно відкрилася піцерія. Я випадково познайомився з господарем, коли розвивав свій блог із рецензіями на заклади громадського харчування. Їжу, особливо італійську кухню, я дуже любив, замітки на гугл картах я і так залишав, вирішив усе зібрати в одному місці «на благо міста і всіх харків'ян». Піца була справді хороша, господар маніакально працював над якістю продукту, і ми приятелювали, базікаючи при зустрічі.

Він і зараз стояв на ґанку свого закладу, похмуро курив і, часто кліпаючи, дивився на церкву. Ось ми і прийшли до невідомого й незрозумілого, подумав я, зараз щось та дізнаємося. Де ховається тигр і чи варто потикатися до нього в кущі. Підходити я не став, тільки вітально махнув рукою і пішов за Іваном, який рішуче рушив до відкритих воріт церкви. Сходинки до яру були огороджені поліцейською стрічкою (що, втім, не заважало людям, які піднімаються з яру, піднімати стрічку і йти далі), поруч із церквою, на парковці, стояли чоловік десять явно місцевих і молодий поліцейський, який щось неголосно пояснював людям.

Трохи далі стояла поліцейська «Тойота» і «швидка», біля якої незворушно курив водій. Мені здається, водії «швидких» — найбільш незворушні люди на світі.

— Кривцов! — гаркнув Іван. — До мене!

Молодий поліцейський відокремився від групи людей і підійшов до нас.

— Добрий день, Іване Івановичу... — почав перелякано говорити поліцейський, й Іван тут же його перебив:

— Якого хера тут відбувається? Знову за старе? Обдовбався? Де батюшка?

— Ні, Іване Івановичу. Дійсно люта срань якась. Ви самі спробуйте. Батюшка у «швидкій», з ним усе гаразд, прийшов до тями.

Іван насупився і пішов до церкви, я зітхнув і пішов за ним. Приблизно за два-три метри до воріт Іван, наче згадавши про щось, сповільнився, а ще через пару кроків зупинився.

— Не можу, — здивовано сказав він. — Не можу далі. Якого хера...

Він повільно простягнув руки до воріт, з явним зусиллям спробував зробити крок, наче хоче затримати руками двері в метро, що зачиняються, і встигнути вскочити у вагон. І зупинився. Я з цікавістю дивився за спробами Івана рушити вперед. Народ поруч уважно спостерігав.

— Та не вийде! — крикнув хтось. — Ми вже всі пробували. Не пускає.

Хтось із натовпу взяв камінець із землі й кинув за ворота.

— А дріб'язок усякий проходить. Ось дивіться.