Вихід на зв'язок третій

Харків чомусь вважався ментівським містом. Навіть не знаю, звідки взявся цей умовний поділ на бандитські та ментівські міста, але неодноразово таке чув. Мовляв, є кримінал, який тримає під собою ментів, усіляко нівелюючи їхню владу, підкуповуючи й тримаючи на короткому повідку, — і такі міста бандитські. Мовляв, там менти безвольні, нічого особливо не вирішують і взагалі їх навіть місцеві не дуже поважають, знаючи, хто реально керує містом. А є менти, які кришують бандитів, і тоді місто ментівське. Такі, на мій погляд, нічим не відрізняються від бандитів, але ще й у погонах, тобто можуть використовувати владу. Шо страшніше й гірше, навіть не знаю. Як на мене, і ті й ті — бандити.

Років зо три тому я завів собі звичку ходити в громадську лазню щосуботи. Один. З термосом, книжкою і віником. Там я звів досить близьке знайомство з ментами. І ось уже котрий рік ми ходимо в лазню разом. Прибився до них випадково, але про таке знайомство гріх жаліти, тим більше в нашому місті. Зазвичай у таких лазнях уже багаторічний, сформований колектив. Групками ходять завжди в один і той самий час, взимку і влітку. Групки ці різні, але завжди дуже стереотипні, якісь дуже по-кіношному яскраві персонажі. Ось парочка старіючих алкашів із незмінним пивом і таранькою. У них можна дізнатися останні новини політики і як взагалі далі жити. Ось качки, терпляче, до теплового удару висиджуючи на верхній полиці, топлять підшкірний жир. З ними складно підтримувати розмову. Вони завжди якісь олов'яні. А є ще просвітлені або досвідчені. З трав'яним чаєм, який більше схожий на відверту бурду з тирси, затуманеним, але нібито всезнаючим поглядом, своїми особливими віниками з десятків складових. З такими небезпечно чіплятися язиками. Суміш езотерики, туманного минулого, часто вельми маргінального й не завжди легального, і батьківських, абсолютно безглуздих порад. Звісно ж, є сталевари. Такі собі дідусі невизначеного віку. Таким сміливо можна дати й п'ятдесят, і вісімдесят п'ять років на вигляд. У них завжди є ідеально круглий животик, сухенькі ніжки, нетверезий погляд і невгамовна тяга «піддати жару». Сидячи на верхній полиці, крекчучи від самобичування віником і відчайдушно матюкаючись, вони постійно просять піддати. З такими в мене розмови взагалі не виходило. Спілкуються вони, як мені здається, лише одними вигуками.

Ну і, звісно ж, були менти. Ці завжди сиділи осібно. Займали найграмотнішу позицію в кімнаті відпочинку — завжди обличчям до входу, щоб контролювати ситуацію. Пили міцний чай із медом. Ненароком хвалилися віниками, які їм привезли зі спеціального заповідника під Житомиром. Або особливим медом із гори Афон. Дивилися чіпко, оцінююче і злегка зверхньо. Говорили здебільшого про машини і хто якій панянці вдув. Видавала їх, звісно ж, говірка. Особлива, злегка приблатнена, муркітлива в інтонаціях і фразах. Короткі, уривчасті й однозначні речення. Багатозначні переглядання і завжди гладко поголені обличчя. Вельми пещені.

Перший місяць усі постійні на мене дивилися підозріло. На другий місяць почали кивати, вітаючись. Через пів року я вже бадьоро допомагав вимивати й провітрювати лазню після «цих підарасів». Хто такі вони і чому вони підораси, мені ніхто не пояснив, мабуть, питання вважалося риторичним, але й уточнювати я не став. А потім менти послали гінця до мене, як потім виявилося — племінника одного з моїх майбутніх друзів по лазні. Хлопчина, мабуть, з дитинства ввібрав культуру дядька, тому діалог у нас вийшов своєрідний. — Чуєш, а ти ж постійно ходиш, да? — фальшиво посміхаючись, запитав мене хлопець. — Ага, — буркнув я, насилу відволікаючись від книжки. — А ми хочемо перейти в приватну баню, але треба ще три людини. А ти походу нормальний. Пішли поговоримо з дядьком і пацанами?

У громадської лазні був лише один плюс. Вона була дешева. Її устрій, саме парної, чистота та інші деталі мене не влаштовували. Але й ходити в приватну, хорошу лазню самому мене теж не влаштовувало — надто вже затратно. Моє захоплення лазнею ніхто з друзів не поділяв, вважаючи, що в лазню треба ходити раз на рік і тільки взимку, тому я приречено з разу в раз ходив у громадську. Тож я не став упускати можливість, і ми почали ходити в пристойну лазню. Там я напустив образ дурника. Втім, для цього не довелося навіть старатися. Дізнавшись, що я айтішник, мене відразу піддали короткому допиту: «чи не підар я?» і «де купити айфон дешевше?». На обидва запитання я відповів негативно, і на мене стали дивитися як на щось незрозуміле, але прикольне. Я ж із насолодою слухав ментівські байки, від яких часом волосся ставало дибки. Часом вони мало відрізнялися від гарячкового марення наркомана, і я розумів, що це вигадки. Але часто розповіді рясніли такими подробицями, що сумніватися в їхній правдивості не доводилося. А ще вони не пили в лазні алкоголь і щиро хотіли паритися правильно. Тому через пару місяців спочатку неохоче, потім усе з більшим інтересом стали прислухатися до тих знань, які я почерпнув із книжок про лазню. Там же, у лазні, я зрозумів, як працює їхня наскрізь прогнила система і як себе потрібно з ними поводити. Якщо коротко — не боятися і не прогинатися. А нагинати і змушувати боятися їх вчать, і вчать добре.

Але одна річ, коли ти спілкуєшся зі знайомими ментами, а зовсім інша — коли до тебе у квартиру рано-вранці приходить зовсім незнайомий мент із відверто незадоволеним обличчям. До цього дня з поліцією мені доводилося спілкуватися лише епізодично і завжди з нейтральних приводів. А тут поки привід не ясний. Стук повторився втретє, і я, зітхнувши, відчинив двері.

— Доброго дня. Дільничний Шевченківського району, лейтенант Іван Степанюк. Ви Валентин Валентинов? Дозвольте ввійти? — відтарабанив чергову фразу-вітання поліцейський, нахабнувато спробував втиснутися у дверний отвір. Звернення українською не здивувало. Після реформи навіть у тотально російськомовному Харкові поліцейські перейшли на державну мову. Загалом це трохи дивувало, але закон є закон.

— Здрасьтє. Да, це я. Не дозволяю. — Я рішуче став майже впритул до нього у дверному отворі. Я чітко пам'ятав, що можу не дозволяти входити, але на яку норму закону посилатися — не знав.