ГЛАВА 11

– Вона не труп, – заперечую.

– Поки, – філософськи зауважує Аалз.

Джайна нервово схлипує.

– Ну досить, досить, – бурчить павук, пом'якшавши. Крокує до нас, на ходу приймає людський вигляд.

Падаю на сусідній диван, руки і ноги зводить від втоми. Давно мені тяжкості тягати не доводилося. Кладу біля Ларика невеличкий банан з вази: начебто лемури їх люблять?

Зем, нарешті стягнувши віверну зі столу, опускається поруч – обережненько, на краєчок. Привид прилаштовується на спинці біля свого тіла, намагається погладити прозорою рукою лемура, що затужив.

Втім, бананчик той все ж ближче до себе підсовує.

– Чаєм почастуєш? – обертаюся до господаря цього милого містечка.

– Зараз, – Аалз направляється до вогнища, починає щось над ним чаклувати. Озирається на Зема: – Ти звідки такий брудний? Доведеться і ванну розчищати.

– А я речей принесу! – посміхаюся.

– Е-е-е, ти обіцяла мене назад вивести! – дивиться хлопчисько підозріло.

– Виведу, не хвилюйся.

Аалз накриває на стіл: звідки не візьмися з'являються страви і тарілочки, з яких сходять запаморочливі запахи. Одразу видно: хтось по нормальному суспільству знудьгувався.

Із задоволенням накидаємося на їжу. Зем взагалі їсть за двох, нишком підгодовуючи під столом улюбленицю. Тільки Джайна зітхає, принюхуючись і мало не облизуючись. Бідна.

Аалз розпитує, що з нею сталося, незрозуміла відповідь нареченої обростає ахами та охами, але ясніш не стає.

Лар замислюється. Схоже, навіть щось намагається співвіднести, але висновки поки залишає при собі.

Час наближається до ночі, після ситної вечері так і хилить у сон. Якось треба змусити себе повертатися...

Дивлюся на Зема – щільно наївшись, хлопчисько задрімав на дивані. Обхопив віверну, що згорнулася в клубок. Доторкаюся до плеча, хочу розбудити, але він лише влаштовується зручніше.

А втім, тут йому буде всяко краще та затишніше, ніж десь одному в занедбаних залах і навіть апартаментах.

– Гаразд, мені пора, – піднімаюся. – Ти тут малюка не ображай.

– Коли я малюків ображав, – бурчить Аалз. – Піду ванну облаштовувати.

Проводжає мене до порталу власного виробництва. Чмокаю старого друга в щоку наостанок, помахавши притихлій Джайні.

Зручний все-таки прохід! Вибираюся, зрізавши половину шляху, акуратно прикриваю давню символічну стулку.

Потихеньку пересуваюся в сторону нового крила. Сподіваюся, більше тут ніхто нікого не ховає? З моєю вдачею, усіх позбираю!

Ось уже шуми доносяться, далекий сміх... Ще трошки, і вирулю в людні місця.

Кроки! П'ятою точкою відчуваю, це наш маніячелло, ледве встигаю вид Ерлен прийняти! Моє плаття, звичайно, на ній сидить тісно, ну да ладно. Як є.

Втекла б, але потрібно ж розібратися, що він тут затіває!

– Ерлен Гіллоу? – кличе.

Здригнувшись, зупиняюся, обертаюся. Опускаю вії.

Ох, Райнар і злий! Ну, я б теж зла ходила, якби в мене з-під носа труп втік.

– Твоє? – наближається, грізно потрясаючи підозріло знайомим згортком.

Очі горять, щелепи стиснуті – аж не по собі.

Мовчки задкую: саме цей згорток я бачила у Ерлен, але поняття не маю, що знає драконище! Відпиратися, або навпаки, визнати провину...

– Я бачив тебе! – єдиним різким рухом принц притискає мене до стіни, хапає руками за плечі – так і хочеться просочитися крізь холодний камінь. Але це завжди встигну.

Знати б ще, що у згортку. Це вона його викинула, чи що? Або втратила з переляку?

– Кого підгодовувала? – насідає Райнар.

Ну, будемо сподіватися, що крім Ларика – нікого.

– Це пані Джайна мені заплатила! – випалюю, врешті-решт, на Джайну тепер що завгодно спихнути можна. А я ніби як доносити повинна.

Обличчя дракона змінюється, щелепа ходить ходуном. У карих очах знову вогонь ввижається.

– Де вона? Ти знаєш?

– Так на балу ж, – ляскаю віями.

– Ти впевнена? Коли ти її там бачила?

– Так нещодавно! Вона попросила погодувати! А згорток випав!

– А тварина де?

– Не знаю! Я не знайшла! Ось якраз йду сказати, щоб іншу найняла, а то по цих страшних переходах шукати... брр!

– Кого ти тут ще бачила? – дивиться суворо, справжню служницю пройняло б. Але не на ту нарвався, лускатий!

– Нікого! – відпираюся, намагаюся просочитися між ним та стіною. – Мені боляче, па... д'лорд! Відпустіть, будь ласка!

– Ти пам'ятаєш, що ти мені обіцяла? – дивиться пильно.

Нічого я тобі не обіцяла, драконюка паршивий! Маньячище!

– Пам'ятаю-пам'ятаю, – погоджуюся.

– А що ж про лемура не сказала?

– Боялася, що ви покараєте, – опускаю очі.

Райнар схиляється ближче, в голові знову дивні думки про присмак його крові... Облизую пересохлі губи, та що за мана така!

– Чим можеш загладити свою провину?

Зараз як загладжу тобі щось! Бабій!

– Ну... – міркую судорожно, яку інформацію б йому згодувати. А! Раптом підійде! – Ваш молодший... е-е-е... принц води запросив на побачення Оліві Ілінг.

– Ось як, – задумливо вимовляє Райнар, трохи відсторонюючись. І погляд такий... ух.

Ні, ні, ти мою замовницю не чіпай! Мені ж потім неприкаяній мотатися і мучитися від того, що умови заклика не виконала!

А з іншого боку, може, й на краще: зате ніхто інший теж скористатися сувоєм не зможе.

– Ще бачила, як Шогара Бенальд з принцом Тодором вчора перешіптувалися. Про що – не знаю.

– Ось як? – піднімає брову.

Киваю про всяк випадок, знову намагаючись звільнитися від його залізної хватки.

– Сьогодні я зайнятий, – вимовляє холодно, нарешті прибираючи руки з ледь помітним бридливим виразом.

Угу, знаю, чим зайнятий. Чортів псих.

– Завтра після вечері, в десять, буду тебе чекати. І не думай не прийти. Знайду.

Ну ось. Бідна Ерлен.

– Де? – бекаю слабеньким голоском, зображуючи стан напівнепритомності.