Ні! Не відчуваю! Але тіло ще тепле, машинально накидаю стазис – потім розбиратися будемо.
Хто ж тебе так, мила? І чому принц залишив одну, де він сам запропастився? А раптом і він... ой. Одним нареченим менше. Торіє, вибач.
Гаразд, лускатого не шкода, а ось дівчину перенести б куди... напевно, під нагляд Аалза. Ух, важка...
– Ой, та що ж це таке! – лунає тоненький голосок з істеричними нотками.
Від несподіванки ледь не випускаю свій вантаж з рук. Акуратно поклавши наречену на кам'яну підлогу, оглядаюся.
Твою ж вогняну фею! Джайна! Напівпрозора, так і світиться... дух, чи що? Все-таки прибили нещасну?
Дивиться на власне тіло, з очей ллються примарні сльози...
– Джайна! – гукаю. – Що з тобою трапилося?
– Ти мене бачиш? – скрикує.
Киваю.
– А там ніхто не бачив, – махає рукою назад, вказуючи в напрямку балу. – Я намагалася на допомогу покликати!
– Що сталося? – повторюю.
– Дракон! – знову заливається сльозами.
– Принц? Райнар?
Киває часто-часто.
– Що він зробив? Навіщо?!
– Я не знаю. Я не зрозуміла! Кликав, так красиво казав, і... я подумала, я йому справді цікава, і... навіть згодна була, і...
Продовжуючи гикати, бурмоче незрозуміло:
– Ходили, ходили, він все питав... неясне... а там двері замкнені, старовинні такі... красиві, і... він лаявся, і пішли назад, а тут спалах! Невже я його чимось розгнівала? За що він так зі мною?
Невже наш драконище ще й маніяк?! А раптом його мета – позбутися усіх наречених, зіпсувати братам шанси одружитися на сильних чарівницях? Знати б ще, якої сили дар у Джайни... Гаразд, розберемося. І це ж скільки він дівчину катакомбами-то водив?!
– А сам де?
Мені з ним ще під видом Ерлен зустрічатися. Та якось не хочеться. Якщо вже наречену не пошкодував, то що зі служницею зробить? А може, бабій – це прикриття?
– Не зна-аю! Що тепер буде? Я померла? Так?
– Сподіваюся, ні. Постараюся з'ясувати, що до чого.
– Куди ти мене тягнеш?
– У надійне місце.
– Т... Темна Анабель?!
Ну ось, від привидів нічого не приховаєш.
– Тільки не пробовтайся нікому, добре?
Знову часто киває, в очах начебто навіть надія.
– Як вас називати?
– Та можна просто Ані.
– Ох, а як же мій маленький! – схоплюється раптом.
– Хто?
Дівчина бентежиться, опускає голову.
– Просто... я з собою тваринку взяла. Ну, не могла його залишити. Не знала, чи можна на відбір, а тут – такий древній замок, сховаєш і ніхто не знайде... самі дракони його і до половини не дослідили.
Це точно. До десятини, я б сказала.
– Віверну? – піднімаю брову.
– Ні що ви! – відмахується. – Яка віверна! Ларик маленький і нешкідливий. Піду гляну, де він там!
І перш ніж встигаю відповісти, наречена розчиняється в темряві.
Зітхнувши, знову беруся за тіло, що мені дісталося. Швидше згвинтити звідси, бо ще заявиться маніячелло, вирішить, ніби і свідків треба б усунути. А дух до тіла всяко повернеться, поки зв'язок не обірваний.
– Ти що робиш?
Здригаюся від різкого вигуку, обертаюся. Знову хлопчисько зі своєю Бель, зовсім однаково схилили голови на бік та спостерігають.
– Що з нею сталося? Ти бачив? – питаю в свою чергу.
Знизує плечима – схоже, не бачив, самому цікаво. А взагалі молодець, не злякався, заступитися готовий.
– Допоможеш мені? – додаю.
Його б теж під нагляд Аалза визначити. Заодно, може, дізнаюся, звідки це чудо тут... завелося.
– Що ти хочеш робити? – дивиться з-під лоба, підозріло.
– З'ясувати, що тут відбувається. І спробувати допомогти дівчині.
– Вона мертва?
– Поки не знаю. Дуже схоже на якийсь магічний вплив.
– А ти що ж, розбираєшся?
– Трохи.
– І мені здалося, що... магічний.
Хм, він ще й магію відчуває? Дуже цікаво.
– Бери за ноги, а я голову притримаю, – пропоную, з тугою представляючи, скільки її перти. І крізь стіни ж не протягнеш!
– Бель, давай, допоможи, – киває хлопчисько віверні.
Та з цікавістю наближається. Тицяє носом, чхає. Сяк-так піднімаємо дівчину – я під пахви, хлопчисько за ноги, віверна підтримує носом п'яту точку. Призвичаємося, пересуваємося. Начебто навіть більш-менш швидко.
– Я Ані, – представляюся.
– Зем, – зиркнувши, відповідає.
– І давно ти тут мешкаєш, Зем? – питаю, поки тягнемо наречену по коридорах.
– Так ось із початку відбору. Тітці не дозволили взяти мене з собою, а залишити не було з ким.
– Тобто ти тут ховаєшся? Вона служниця?
– Угу, – киває, але, здається, з деякою затримкою.
Ну не наречена ж, справді!
Не тисну поки, щоб не замкнувся.
– А Бель?
– Бель моя, – йоржиться відразу.
– Так я ж не відбираю, – посміхаюся. – Просто ім'я цікаве.
– На честь Темної Анабель, – відповідає похмуро. – Ти знаєш, що колись вона жила в цьому самому Мерсолі?
Чи мені не знати. Добре тут напівтемрява, а світити ліхтариком у хлопчака не виходить: руки зайняті. Тому здивування цілком вдається приховати.
– Чула щось, – відповідаю обережно.
– Вона моя далека родичка! – повідомляє гордо.
Закашлюється. Оце новина! Не було в мене родичів, а якщо і були всілякі багатоюрідні, давно вже всі про те забули!
– А вона в курсі? – хмикаю.
– Має бути, – впевнено відповідає хлопчисько. – Я думаю, якщо вона десь і з'являється, то тільки тут.
– І навіщо ж вона тобі?
– Не твоя справа! – хмуриться.
Ну, гаразд, коли не моя. Тупотимо якийсь час мовчки: наречена ніби й струнка, і не важка, а все одно вага відчувається. Роздумую, чи відкритися хлопчику, щоб вивідати його таємницю, або краще себе не підставляти.
– Мені не можна далі, – зупиняється раптом.