ГЛАВА 9

Мабуть поставив собі за мету спокусити якомога більше дівчат. Та що ж йому на балу не танцюється!

Між іншим, з тією самої Джайною тупотить. І куди її тягне?

Схоже, наречена йому і справді сподобалася. Всупереч впевненості Шогари, ніби він тут не за цим.

Тихесенько, не рухаючись, перечікую, поки вони пройдуть. І як ось в таких умовах розвідку проводити?

Обережно виглядаю, кілька хвилин дивлюся услід. Усередині клубочиться дивне, незрозуміле почуття, чомусь згадується наш поцілунок... а ще сильніше – присмак його крові.

Вампірських замашок за мною начебто ніколи не водилося. Сподіваюся, Оліві із викликом нічого не наплутала? Мені ще з'ясувати, хто їй мій сувій продав.

Принца з нареченою давно не видно, не чути, а у мене в роті все стоїть трохи солонуватий присмак його крові. Дивне відчуття.

Рішуче розвернувшись, йду в бік самої древньої будови – туди, де Аалз організував мені затишну кухоньку.

Пробираюсь довго, все-таки Мерсоль за минулі сторіччя розрісся... Та тут не тільки діти, віверни і різнокаліберні принци загубляться! Тут і заведеться щось – не відразу помітиш.

До місця доходжу на диво спокійно. Більше ніхто не зустрічається, а чим далі в руїни – тим менше ймовірності, що забредуть.

На підступах вже зовсім морок, підсвічую шлях невеликим вогником. Тихо й порожньо.

Зате на кухні так тепло, затишно. Вогонь в каміні горить, світильники на стелі. Аалз навіть пару диванів звідкись приволік і новий стіл. Сподіваюся, не у Ерлен спер, бо бідну взагалі удар вхопить.

Падаю на одну з канапок. Розумію, що зголодніла...

Раптом на столі з'являється чашка чаю, ваза з тістечками і ще блюдо з різноманітною м'ясною нарізкою.

 – Аалз! – посміхаюся.

 – Радий бачити тебе, Ано.

Сьогодні він цілком людина, навіть без підвищеної волохатості. Сідає навпроти, начаровує і собі чашечку паруючого чаю.

 – Це ти у принців поцупив? – сміюся, кивнувши на частування.

 – Ображаєш. Сам створив.

 – А дивани?

 – Зі старих запасів.

 – Ясно, запасливий ти мій. А розкажи-но мені, що це за хлопчик з віверною там бігають безпритульні?

 – Не знаю, Анабель, – відповідає. – Я в нові прибудови не ходжу.

 – Чому? – дивуюся, навіть руку з тістечком до рота не доношу.

Аалз знизує плечима, в погляді здається відблиск образи. Піднімаюся, обійшовши стіл, обіймаю його за плечі.

 – Ти ж такий власник, як це частину володінь без нагляду тримаєш? Щось трапилося?

 – Дракони трапилися, – бурчить. – Пам'ятаєш, як ми в старі добрі часи... Ех! – махає рукою. – А тепер адже всіх наших магів звідси прогнали. Та навіть коли покинутий стояв, і то було, за чим доглянути! А потім почали тут цілі корпуси добудовувати та нові порядки встановлювати. І вогняні феї сюди більше не заглядають. Не люблю драконів!

Зітхаю. І я не люблю, та що ж поробиш.

 – Мені і тут добре, – закінчує.

Ну, враховуючи, скільки йому років... Старі зазвичай не прихильники змін, вважають за краще в своєму куточку засісти.

 – А про чудовиськ у ставку можеш розповісти?

 – Та хіба ж то чудовиська? Твій, до речі? – киває кудись в сторону.

Жаб! На тому кам'яному столі, де я настоянку варила, сидить, гріється. На нас очима лупає.

 – Де ти його підібрав? – сміюся.

 – Сам прискакав, – знизує плечима Аалз. – Нехай, якщо йому тут подобається.

Відпускаю Аалза, проходжу погладити жабко – той підставляє під ласку голову.

Повертаюся за стіл, до пригощань.

 – То що з чудовиськами-то?

 – Та нічого особливого. Пара келпі, гідра, сімейство йамму, аруна начебто. Шеша з тхеном, здається, теж є. Я не дуже придивлявся, вони ж морські, їм солона вода потрібна. Їх там тримають у спеціальних кулях, бідолах. Сподіваюся, відпустять скоріше.

 – Навіщо? – дивуюся.

 – Це вже ти у драконів питай, – бурчить.

Ага, так вони і розповіли.

 – У дядечка Бернарда був келпі, – пригадую. – Ми до нього коли їздили – я з цими водними конячками купалася навіть. А тітонька Фтіна, пам'ятаю, з гідрою приїжджала. Миленька така.

Прикриваю очі, тисяча років... могла й імена переплутати, і не впевнена, що впізнала б родичів, навіть якщо б вони були здатні прожити стільки часу... Але окремі картинки, епізоди згадуються.

 – Вони милі, – погоджується Аалз. – І до магії охочі.

 – Для чого ж їх притягли-то? – замислююся.

 – Поняття не маю, – розводить руками.

 «Темна!» – раптом чую, та щоб тебе! Не виношу нетерплячих замовниць, весь час поруч з ними потрібно бути, нічого самі не можуть. На місце, чи що, поставити? Або нехай поки думає, ніби у неї все під контролем?

Вікон тут давно немає, навколо багато всього набудували, але моє відчуття часу підказує, що обід вже пройшов, день напевно до вечора повернувся.

Треба б, дійсно, мелькнути, глянути, як там обстановка. Сподіваюся, повітряний вже повернувся.

 «Темна!» – квапить покликом Оліві.

Зітхнувши, піднімаюся.

 – Знову прокляття? – співчутливо дивиться Аалз.

Киваю. Один з небагатьох, хто знає, що насправді сталося. І хто завжди був на моєму боці.

 – Провести тебе? – посміхається, піднімаючись.

 – Ти ж не ходиш туди?

 – Не ходжу, але хоч трохи ближче. Раніше весь Філтлюр почитай вміщувався тут, де тепер Мерсоль. То підкину, з годину часу заощаджу.

 – Гаразд, – посміхаюся. Знову обіймаю його: – Я ввечері прийду, ще побалакаємо.

Аалз підходить до дверей, зупиняється. Піднімає руку – в долоні виблискує блакитний магічний світ. Відчиняє стулку, за якою клубочиться просторовий коридор, а не вихід в занедбані переходи древнього Мерсоля.

Посміхнувшись наостанок, виходжу приблизно на середині шляху, машинально відзначаючи, де Аалз позначив кордон своїх володінь. Будівлі близько п'ятсотлітньої давності, згадати б, що в ті часи в світі відбувалося і куди мене саму викликали.