– Чого тобі? – дивиться мадам Аммар строго.
– Ані Ліллоу. Ви хотіли мене бачити.
Трішки магії. Ну... зовсім трішечки. Інакше ніяк. Треба ж, щоб вона мене хоча б смутно згадала!
– Йдемо! – розпорядниця різко розвертається і поспішає покинути зал.
Іду слідом до сходів – і далі, в її кабінет. Уже добре знайомий мені після нічних пригод. Навіть знаю, в якій шухлядці розпорядниця зберігає цілющий коньячок, а де – запас білизни. Промовчимо, на який такий випадок.
Вільгелінна розкриває реєстраційну книгу, веде пальцем по рядках, бурмочучи «Ані, Ані». Знаходить, кілька миттєвостей оглядає свій почерк. Мене. Знову запис.
– Щось не так? – цікавлюся обережно.
– Коли ти речі забирала? – запитує суворо.
Опускаю очі.
– Пізно ввечері, – каюсь. – Раніше не встигла.
– А як на склад проникла?
– Домовилася з мадам економкою... Тільки ви не лайте, це я попросила... Закрутилася і зовсім з голови вилетіло, поки гостей влаштовувала... Ви вже її, будь ласка, пошкодуйте.
Вільгелінна підтискає губи. Жаліти економку, звичайно, не стане. Та буде все заперечувати. А ця точно так само заперечуватиме перед Райнаром. І чудово.
– Ось ще без мене водити по моєму кабінетові спізнених служниць, – бурчить.
Торкається рукою вершини трикутної піраміди, що поблискує на столі.
– Хм, магічного впливу не було, – вимовляє задумливо. – У мене охоронний амулет.
Ще б пак! Вогняну магію в таких кількостях амулет не засіче. А ось особливо чутливий маг – може... Сподіваюся, тут таких немає, але все одно обережність не завадить.
– Чому тобою д'лорд Скайлер цікавиться?
– Мною? – лякаюся. – Чому?
Кілька хвилин дивимося одна одній у вічі. Вона дивується – я дивуюся. Хорове, так би мовити, здивування.
– Гаразд, – змахує рукою. – Зараз нема коли, завтра поговоримо. Поки пани будуть відпочивати. І щоб це мені в останній раз!
Киваю, поспішаю скоріше втекти.
Заглядаю до хлопців, але на місці вже ні тих, ні підносу. Шукати ніколи: голову починає здавлювати емоціями Оліві. Нервує моя заклиначка.
В їх з Торією кімнатах підготовка майже завершена, служниці наводять останні штрихи. Приєднуюся, чекаю, доки усі розійдуться.
– Чому так довго? – надуває риб'ячі губки Оліві, ледь за останнім дівчиськом закриваються двері.
– Вашими питаннями займалася, – хмикаю. – А ви як? Скучили, бачу?
– Тут такий молодий охоронець прогулювався! – мрійливо зітхає Торія. – Вірші декламував. А склад, а стиль який! Шкода, що не принц.
– Ти почекай, може, у принца склад теж нічого, – єхидствую.
Торія дивиться недовірливо, Оліві – невдоволено. Зверху у вікна починають долинати голоси: гості збираються, музиканти інструменти налаштовують.
Виглядаю: звідси якраз видно парк, куди виходять широкі сходи прямісінько з залу. Там же помічаю і Джейка з Яккорубом, кількох драконів-драконес із запрошених.
Ледве-ледве встигаємо план обговорити.
Сюди, на другий поверх, бігати довго, між танцями можна не встигнути. Проте недалеко біля залу є шикарна дамська кімната! Там вони і будуть чекати своєї черги. Ну, не хочуть панянки на балу танцювати, нехай іншими видами насолоджуються.
Лунає магічний позивний від Вільгелінни, поспішаємо наверх, але на відміну від інших наречених – не до залу, а до туалету. Буває, що тут скажеш.
Там же приймаю вид Оліві, а наречену залишаю на вишуканій лаві біля дзеркала, приховавши наряд служниці під діжкою з дрібною пальмою. Ілюзію доводиться зробити поверх білизни...
– Йдемо, – кличу Торію.
Хто б міг подумати, ту пишну червону сукню з купою кринолінів саме їй тягли! Погнала бідну служницю підпрасувати оборку. Це ж і мені потім таке зобразити, до останнього рюша скопіювати! Одне радує, танець в ньому з будь-яким драконом буде самим цнотливим. Без усяких поцілунків, що зносять дах.
– Я теж тут почекаю, – відповідає Торія, гордо задерши носа.
– Навіщо? – дивуюся.
– Якщо вже перший танець Райнар танцює не зі мною, значить, нехай це буде тому, що мене там немає!
Е-е-е... ну, теж логіка, звичайно.
Непомітно від наречених наношу трохи субстанції з ікри сумнівного жаба на сукню та волосся. Все одно іншої немає. Залишки зручніше влаштовую за корсетом – раптом доведеться ще кому у фізіономію хлюпнути. Сподіваюся, не доведеться...
Є одна проблемка: зілля настояне на моєму волосі і запаху. Якщо я їх зміню, діяти перестане. Але і на Оліві з Торією теж реакція драконів такою не буде.
Втім, тут вже як є, а дівчатам знати ні про настоянку, ні про її чудові властивості ні до чого.
Відкопилюю риб'ячі губки, подовжую вії. Ну, в бій.
***
Вільгелінна з дівчатками постаралися на славу. Все так пишно, святково, і в той же час світло і затишно. Кремові портьєри не затримують промені сонця, двері на сходову терасу розчинені.
З одного боку залу витончені фуршетні столи, з іншого – цілий оркестр музикантів. Мармурова підлога надерта до блиску, персикові дивани та пуфи в тон портьєр надають легкості.
Зал гуде, наповнюється гостями.
Драконяча трійця вже тут, по центру, всіх зустрічають, вітаються, розшаркуються з нареченими, цілують ручки драконесам.
Намагаюся йти так, щоб не нарватися на жодних зайвих драконів – загін, який маршируватиме під рими про шалене кохання до однієї з наречених, не входить до моїх планів.
Сподіваюся, Райнар не забув, що забив учора танець у Джайни? Дівчина стоїть ні жива ні мертва.
Судячи з погляду, не забув.
Ох, твою ж! Ерлен! Що вона тут робить? Ми ж залишили її відпочивати! Ось невгамовна ж. Як тільки зміню вигляд назад на Ані – з'ясую, чого їй не лежиться.
А око коршака Райнара вже встигло вичепити її поблизу тієї самої Джайни. Втім, віддаю йому належне: дивиться побіжно та зверхньо, ніби й гадки не має, хто це така, і не вимагав вночі, щоб на наречених доносила.