ГЛАВА 5

Тихо. Невже Райнар насправді вийшов за чудовиськами доглянути? Брр.

Налаштовуюся, з боку ставка дійсно йдуть якісь неприємні коливання. Не дарма мені він не сподобався. Правда, моїх ментальних здібностей не достатньо, щоб розрізнити, хто там нині мешкає.

Треба буде розвідати, які там чудовиська хоч. Але спершу – бал.

Поспішаю скоріше загубитися в пустельних коридорах, прихованих завалами. Ця частина Мерсоля найдавніша і найбільш нині занедбана.

Намацую за корсетом свій скарб. Уявляю, як приходжу на кухню, розкладаю ікру і починаю варганити. Куховаркам стрес забезпечений.

Втім, мені багато не треба. Всього-то тепло і щіпка магії. Останнє завжди з собою, а ось вогонь... Боюся, якщо почну викликати той самий магічний поза спеціальним залом, та ще й для ритуалу, дракони вчують. Все ж з вогняними у них зараз не найкращі стосунки. Хоча артефактиком он продовжують користуватися.

Але мені-то і звичайний вогонь підійде... Та в покоях  Оліві з Торією навіть каміна немає. Гаразд, зараз тепло, а взимку що робити? Може, подати петицію драконам, що ми змерзли? Так доки вони її розглянуть, вже і зілля скисне.

До речі, адже тут колись теж була кухня. Прикриваю очі, намагаюся пригадати. Повертаю в ту сторону.

До чого ж добротно раніше будували. Що називається, «на століття». Навіть тріщин майже немає, незважаючи на цілковите запустіння. Стіни все ще просякнуті магією.

Оглядаюся. Навколо порожньо, але якось неспокійно. Лише протяг підвиває, відлунює в переходах, немов сам Мерсоль стогне від тяжкості століть, що наслоїлися.

Раптом до завивання домішується ще один звук – не те скрегіт кігтів, не те шурхіт чогось повзучого. Або, може, крил?

Зупиняюся. В плече волого втискається жаб.

– С... сюди! – мариться шипіння з-за повороту.

Нічого, рідний мій Мерсолюшко, коли вже я тут, відчищу тебе від цієї скверни...

А-а! Люта крилата тінь здіймається збоку, з темного проходу.

Машинально стаю нематеріальною, тільки сукня опадає – не встигаю її підхопити. Та туфлі клацають широкими каблуками по камінню підлоги.

Жаб!

Витягую руку моєму сьогоднішньому кавалеру, що летить на підлогу.

І вчасно: в дюймі від обличчя клацає зубаста паща, пазури чиркають по руці, шо ще не встигла знову розчинитися. Щось вибиває з неї жаба, роздратовано сипить і клекоче.

Ображений у найкращих почуттях, зелений жаб починає тікати подалі в куток. А на мене з німим докором дивиться вертикальна зіниця жовтого сяючого ока.

Крила хльостають, кігті дряпають кам'яну підлогу...

– Віверна! – вигукую з сумішшю подиву та захвату.

Невже все-таки вгадала? Хтось притягнув сюди це чудо? Або саме завелося? А може, матеріалізувалося?!

До чого ж гарне, яскраво-червоне з жовтим, навіть в темряві коридорів виблискує!

Голова повертається на бік, око дивиться начебто навіть ображено. Віверна невеличка – висотою з мої ноги. А склавши крила і настовбурчившись – і зовсім малятко.

Присідаю, погладжую по лускатій голові, довгій ікластій пащі:

– Зголодніла, маленька? Ти вже мого жаба будь добра не чіпай. А я тобі щось знайду. Йде?

Віверна нахиляє голову на іншу сторону, б'є по плитах червоним хвостом, але дивиться напрочуд миролюбно. У жовтих очах світиться розум.

Та твою ж, я вдягнутися забула! Матеріалізувалася тут перед дитиною голяка... Швидше напинаю назад сукню, незручні жорсткі туфлі з товстими каблучками. Може, у якоїсь

драконеси сперти чобітки з... гм... драконячої шкіри?

Повертаю на місце скляночку – її я чіпко тримала навіть розчинившись. Прибираю сліди від пазурів – все ж тіло в мене не зовсім фізичне, у чому є свої плюси.

У бічному коридорі знову лунає шурхіт, здавлене сипіння.

– Та хто там?! – дивуюся. – Ти не одна?

Віверна – ясно бачу, що дівчинка, – підхоплюється, розчепіривши крила, немов у спробах закрити від мене прохід.

– Ось дракони, – зітхаю. – Знайшли де відбір влаштовувати. Ні б замок очистити, в порядок привести. Так вони мало того, що нічого не підготували, ще й своїх чудовиськ в ставок напустили! І в коридорах розвели не второпай що!

Так, мені до сих пір прикро за колись чудову водойму! Будь я претенденткою, нареченою в сенсі, неодмінно висловила б ящерам за все!

– Слухай, але ж Скайлер збіситься, тебе побачивши. Потрібно заховати...

Віверна, метнувши жалібний погляд в кут, куди пострибав жаб, раптом розгортається. І, зметнувшись, ляскаючи крилами несеться назад до коридору.

Відчувається здавлений голос – ніби жіночий? І тупіт ніг.

Невже дійсно хто з наречених притягнув? Та що ж тут діється?!

Кидаюся було услід, але голову стискає прокляття. Лайнувшись, зупиняюся, стискаю скроні.

Так, потрібно терміново робити зілля, замовниця хвилюється. А це недобре для моєї вільної діяльності. Інтереси замовника, чи то пак тієї, хто покликала, перш за все.

З жалем вдивляюся в темне відгалуження, де стихають кроки та помахи крил. Повертаюся назад. Присівши, намагаюся знайти в темному куточку жаба, але, схоже, той вирішив

зпітляти від гріха подалі. Гудіння в голові не дає зосередитися і толком обчислити його. Сподіваюся, не пропаде.

Так. Я шукала старі кухні. Значить, мені туди.

Спускаюся на половину рівня вниз, підсвічуючи собі невеличким магічним вогником. Темінь навколо непроглядна.

– Аалзе! – кличу про всяк випадок, але мій давній друг не відгукується.

Залишки кухні дійсно виявляються там, де я їх пам'ятаю. Від меблів, звичайно, давно не залишилося навіть потрухи, стіни теж місцями вищерблені. З арок повипадали камені,

чорний хід, яким користувалися слуги, і зовсім завалений.

На якусь мить пробирає туга за всіма тими, хто колись тут жив, наповнював палац голосами та емоціями.

Рішуче струшую з себе. Озираюся, трохи посиливши вогник.

Пічний камін, в якому сотні років тому готували їжу, все ще впізнаваний, хоча давно вже розторощений. І труба напевно засмічена. І замість дров значний завальчік з каменів. М-да.