ГЛАВА 3

– Проходьте будь ласка. Чи доручаєте ви свою честь принцам-драконам? Чи можуть вони розраховувати на дотримання всіх необхідних умов з вашого боку?

Гарантую. Доручаю, в сенсі. Нехай розраховують!

– Доручаю, – трепетно ​​опускаю вії, про всяк випадок подовжені, бо в мого прототипу тільки губки пишні, а вії злегка підкачали.

Вступаю в начертане на підлозі коло, три принца коршаками вдивляються у здобич в моїй особі. Шоу влаштували. Уявляю, яка ганьба чекає наречену, якщо вогонь не загориться!

Але не в моєму випадку. Артефактика ж їм у минулі часи підігнали вогняні, а значить, мені взагалі ані разу не перешкода!

Легкий рух вогненної магії, і полум'я спалахує, ніби я не просто незаймана, а й поруч з чоловіками не стояла, гормони їх пекельні, з розуму зводячі, не нюхала.

– Дякуємо вам, Оліві Ілінг, ви пройшли головне випробування, – Вільгелінна вірна собі і своїй губороздираючій усмішці.

Теж посміхаюся скромненько у відповідь і повертаюся в невелику кімнатку, де мене чекає Оліві.

Знімаю з неї полог невидимості, виводжу зі стазису – вимушений захід, щоб поки я за неї віддуваюся, непотрібної уваги не привернула.

– Ну як? – кидається до мене.

– Як же ще могло бути? – хмикаю. – Ти офіційно визнана невинною. Тепер якщо жених раптом почне претензії пред'являти, нехай шукають, хто до тебе на їх власному відборі встиг дістатися.

Завжди було смішно, як юні дівчата реагують на цю тему. Знову збентеження, погляд тікає.

– Гаразд, ти залишайся, а у мене ще справи... тільки не думай кликати. Сиди спокійно, чекай закінчення.

– Куди ти?

– Треба, – відповідаю.

Зрозуміло, вона ділитися не схоче. Але ось там ще одна нещасна вже битих п'ятнадцять хвилин Темну Анабель закликає. Не можу ж не відгукнутися. Даремно я, чи що, на початку пішла. Дозволила Оліві покрасуватися перед драконячими очима найпершою. Заодно і в Тодора очками стрельнула.

А поки там Торія крокує, невинністю потрясаючи, треба встигнути до інших дівчат навідатися.

Оліві невпевнено киває, стаю нематеріальною і тихесенько відступаю крізь стіну в одну з сусідніх кімнаток, звідки лунають заклики до Анабель.

– Як тебе звати, дитя? – крокую до нареченої, поки роблю матеріальними тільки кінчики пальців. Ну і зовнішність про всяк випадок не свою приймаю. Торкаюся округлого підборіддя, заглядаю в глибокі сині очиська.

– Т... Темна? – заїкаючись лепече дівчисько.

– Кликала?

– Але хіба... – ну ось, зараз точно впаде. Ех. – Хіба це не легенда?

– Може, й легенда, – відповідаю. – Що потрібно-то?

– Та ось, – опускає очі.

– Ясно. Коштовність свою не донесла. Щось збоїть драконів амулет-но.

– Не збоїть, – щоки рожевіють. – Я вже після... ну, так вийшло.

– Ясно, – хмикаю. – Не бійся, допоможу тобі.

– Що ти за це візьмеш, Темна?

– Тільки твоє мовчання. Ти нікому не розповіси, що бачила мене.

– Що ви, п... пані фея!

– І добре, – роблю непомітний знак рукою, запечатуючи про всяк випадок її рот. Плітки мені точно ні до чого. – Побудь тут, а я піду замість тебе.

На цей раз змахую рукою цілком театрально, накидаючи на дівчину стазис, і невидимість заодно. Поглядаючи на неї, приймаю відповідний вигляд...

– Проходьте, будь ласка. Чми доручаєте ви свою честь принцам-драконам? Чи можуть вони розраховувати на дотримання всіх необхідних умов з вашого боку?

Доручаю, доручаю. Всю що ні на є честь! Діліть на трьох!

– Так, – бубоню тихо, намагаючись відігравати нову роль.

– Дякуємо вам, Мерельмо Арді, ви пройшли головне випробування...

Не знаю щодо не головних, там мені буде кому допомагати, але вже вигнати з ганьбою дівчаток на цьому я не дозволю.

– А тепер забудь, що бачила мене, Мерельмо, – шепочу, знімаючи стазис.

І йду далі крізь стіну. Хто тут ще молиться?

– Як тебе звуть, дитя?

– Богиня?

– Не богиня, але теж дещо можу, – ну до чого ж вони всі смішні.

– Темна?! – очі круглі, в зіницях страх із жахом полощуться.

– Ага, – киваю. – Набагато краще якоїсь там богині, повір. То що, допомагати?

– Допоможи...

І допомагаю, допомагаю, з превеликим задоволенням. Ні, споглядати фізіономії принців та фальшиву усмішку Вільгелінни – далеко не задоволення. А от обійти у них під носом їх же артефакт – цілком!

– Доручаєте?

– Доручаю.

– Дякуємо вам, Сойше Компан, ви пройшли головне випробування...

– Доручаєте?

– Доручаю.

– Дякуємо вам, Бітріс Манн, ви пройшли головне випробування...

– Доручаєте?

– Доручаю.

– Дякуємо вам, Сіммо Уін, ви пройшли головне випробування...

– Доручаєте?

– Доручаю.

– Дякуємо вам, Джайно Раффі, ви пройшли головне випробування...

Навіть не думала, що їх настільки забагато! Світські левиці, наділені магією, чому б їм не вести фривольне життя? Але як же потрібно хотіти на відбір, щоб обдурити усі амулети і людські попередні перевірки!

У мене аж в голові паморочиться від зміни образів та імен, і призову вогню в коло.

І уважних дряконячих поглядів, якими вони обдаровують кожну.

Фух, здається, це остання. Решта самі здатні пройти цю складну перевірку.

Вогонь згасає, виходжу з кола.

– Зачекайте...

Принц Райнар сьогодні в пронизливо-блакитній шовковій сорочці, що лише сильніше підкреслює його повітряну стихію. Знову пильний погляд карих очей, і там, в глибині, мені знов мариться полум'я.

Повітря і вогонь відмінно одне одного доповнюють. Так. Потужна помісь.

А вогонь за останню тисячу років став мені рідною стихією.

– Джайно? – наближається, погляд суворо-спокусливий, голова трохи нахилена, тільки дракони так вміють. І ще чортова хрипота...

Був у мене один чортик у друзях. Наймилішої душі ч... чортик. Світ, правда, так собі, не дуже. От і доводилося йому всякі не цілком хороші справи провертати...