ГЛАВА 2

Парочка вирулює з коридору, опиняючись прямо перед нами. Побачивши перед собою волохатого, дівчина починає несамовитим голосом верещати, да так, що напевно долітає і до нашого нового крила!

Втім, я сюди не менше години добиралася. Навряд чи долітає.

Павук все ж вирішує шмигнути в кут, чи то оглухнувши від децибел, чи то побачивши супутника дівиці. Яка, блиснувши наостанок спідницями такої ж, як нині у мене, служкиної сукні, кидається навтьоки. По підлозі щось грімко розсипається.

Мить, та волохаті (і не дуже) кінцівки розбігаються в різних напрямках, залишивши мене один на один із принцом повітря.

– Новенька? – піднімає брову Райнар Скайлер, не поспішаючи кидатися заспокоювати свою пасію.

Та твою ж! Тихенько розвідала, називається. І що йому не спиться? І що йому лазиться далеко від бурхливого життя решти палацу-то?!

– Ваша драконістість ще не з усіма служницями перезнайомилися? – хмикаю, намагаючись відступити у вільний кінець коридору.

– Зухвала, – ступивши вперед, хапає мене за підборіддя. – Якраз як мені подобається.

Ах ось що! Треба буде Торії повідомити. Або наречених це не стосується?

– Прошу вибачити, у мене справи, – вивертаюся з його рук, немає в мене бажання з ним зараз контактувати. Інші плани на вечір.

– Які ж це справи вночі? – гмикає принц.

– Важливі, – повідомляю, відступаючи до тіней.

– Коли вже ти зірвала мені побачення... – він спритно ловить мою руку трохи вище ліктя, не даючи можливості відійти.

– Технічно, це був здоровенний павук... яких ви тут розвели.

– Павук, значить, – очі Райнара недобре звужуються. – Розберемося з павуками.

Ой-ой, не треба так радикально! Сподіваюся, до Аалза ти не дістанеш. Він древніше усіх гостей Мерсоля, разом узятих!

– Отже, пані, – повітряний крокує до мене, зметнувши волоссям. Тільки зараз виявляю на ньому сорочку дивного персикового кольору з відкритими грудьми. Яка, втім, йому дико, нереально йде!

Проходжу очима по цих грудях... Так, у драконів завжди є, на що подивитися! Навіть у найостаннішого з бабіїв... точніше, якраз в них і найбільше того самого, глядабельного.

Чіпко хапає за плечі, і погляд – холодний, пильний, не віщує нічого доброго.

– Що ж ви тут шукали серед ночі? Кого чекали?

вже не вас точно!

Не відповідаю, але у нього чудово виходить говорити за нас обох.

– Зелені очі – рідкість у наш час, – схиляється все нижче... нижче... проводить великими пальцями по вилицях. Голос робиться тихим, з хрипотою, в якій я ув'язаю ще дужче, ніж в сітях Аалза.

А після різко накриває губи губами, вибиваючи дух.

Ох, чортова драконяча харизма, яка упіймала мене тисячу років тому! Адже цілує, і хочеться віддатися, розчинитися, і забути себе, і... і користується ж цим, ящір летючий!

Ну ні, Темну тобі не обкрутити!

Намагаюся вирватися з загребущих драконячих лап, але він так сильно тримає, так міцно цілує... І де тільки натренувався! Не хочу знати, де, взагалі не хочу нічого знати, тільки тонути в цих губах... Зрештою, я п'ятдесят років не отримувала задоволення від дотиків, а тут таке...

Цілує, і цілує ж, дихання частішає, ніби йому це подобається не менше, ніж мені!

З останніх сил закликаючи холодну голову і тверезий розум, стуляю зуби, кусаю за ті самі наполегливі губи.

– С-с-с!.. – від несподіванки драконячий принц сахається, хапається за губу, і, здається, сипить щось не дуже пристойне.

Ммм, а кровушка яка в нього смачна, виявляється... так і хочеться ще припасти.

Але користуюся моментом, розвертаюся і тікаю подалі в тіні.

– Стій! Гей! Як тебе! Кому сказав! – в голосі дракона гарчащі звуки, наказові інтонації, які змушують мене прискоритися. В крайньому випадку розчинюся, але все ж хочеться спробувати втекти від нього так, щоб не співвідніс з усілякою нематеріальною нечистю.

Тільки, на жаль, до своїх колишніх покоїв сьогодні, схоже, не доберуся.

***

Якийсь час мчу в сторону нового крила. Ззаду лунає тупіт, сопіння... Ну ладно, перебільшую, принц біжить дуже м'яко, пружно, але я чую його і піддаю швидкості.

Що, ваша високосте, не звикли ганяти за служницями по коридорах? Звикли, що ті самі за вами ганяють?

Схоже на те. Принц кидає затію, мабуть, вважаючи, що так чи інакше все одно мене знайде. Ну, нехай пошукає, я не проти.

Відірвавшись, зменшую хід. Якийсь час блукаю по запилених, завалених, давно не чищених переходах древньої частини замку, марно закликаючи Аалза. Давненько я тут не була, і змінилося все, і призабути встигла.

Що він там мав на увазі? Що в моїх покоях? Раптом краще поберегтися, не потикатися туди?

Але доісторичний проноза як крізь землю провалився. Хоча я взагалі не думала, що він тут ще живе.

Гаразд, якщо вже не можна своїми справами зайнятися, сходжу гляну, що там до завтрашнього випробування підготували.

Повертаюся в крило наречених, намагаюся якомога краще зрозуміти і відчути нинішній Мерсоль. Він величезний, в далеких кутах маячіють відгомони живих створінь і всяких незрозумілих сил. Мабуть, погана слава про нього ходить не просто так. Кого вони тут розвели? Ні, потрібно буде все дослідити...

Починають зустрічатися люди, слуги здебільшого, подекуди охорона. Теж люди здебільшого, але є і дракони. Не мигтять, пильнують тихо. Стараюся не потрапляти на очі.

Втім, нагнали обслуги чимало, не знаючи мого імені, принцу доведеться добре попітніти, щоб мене знайти. Посміхаюся хижо, пограємо в хованки, повітряний?

Навіть зараз, майже опівночі, і то бігають, щось надраюють, переносять. Кухня поверхом нижче працює, запахами вабить. Навідатися, чи що?

Але спочатку справи. Так, банкетний зал на першому поверсі біля кухні. Там же щось на кшталт кімнати відпочинку, куди навіть кілька книг і журналів завезли.

А ось бальний нагорі, над спальнями, на третьому. Збагнути б, де вони збираються влаштовувати змагання...