ПРОЛОГ

Після вічності тиші з мороку почала проступати реальність.

– Темна Анабель, явися на мій заклик, допоможи пройти відбір та вийти заміж за дракона. І нехай не повернешся ти у темряву, поки не виконаєш волю мою!

Дівочий голос дзвенить, вгвинчуючись у голову, набуваючи сенсу та звучання.

О-о-о! Невже вони нарешті здогадалися викликати мене на відбір! Той самий драконячий відбір!

Потираю руки – перший, між іншим, жест мого тіла, що прийшло до фізичної форми! Ну, вже я розвернуся. Дайте, дайте мені цих драконів. О, що я їм влаштую...

Озираюся, відчуваючи, як по венах розтікається кров.

Ага, стіл, свічки, дзеркало, перелякані дівочі очі – все як годиться.

До речі, а що за зовнішність мені зладили? Ступивши вперед, уважно придивляюся до відбиття в дзеркалі.

Хм, а зовнішність-то і не змінювали. Дуже добре. Темно-синя примарна сукня теж при мені, тільки от під нею а абсолютно голісінька. Речі ніколи із собою не пронести.

Переводжу погляд на ту, що ризикнула мене потривожити. Красуня – блондиниста, губки пухкі, очі-фіалки, ну все, будь-який дракон впаде у ступор.

Дівчина насторожено спостерігає за моїми маніпуляціями. А халатик, до речі, нічого, мереживо, голубенький, все як у кращих будинках.

– Роздягайся, – кажу, притушивши образ сукні.

– Н-навіщо? – заїкаючись, перепитує заклинателька, але слухняно починає знімати пеньюар. Нічого, під ним ще й сорочка, одразу видно, що не бідна.

Приймаю халат, загортаюсь. Ммм, приємно! Ще б ванну, коли я останній раз у ванні ніжилася? Років п'ятдесят тому, певно.

– А сорочка, – торкаюся пальцем до тонкої мереживної поворозки. – Ти на відбір в будинок терпимості збиралася?

Здригається від дотику, намагається відсахнутися. Опускає погляд з деяким збентеженням.

Гаразд, не буду дитину лякати. Посміхаюся пом’ягше.

– Все вірно, – підморгую. – Потрібно використовувати головну зброю.

– Ви Темна Фея? – питає.

– А ти когось іншого кликала? – цікавлюся.

А очі геть не дурні. Я б навіть сказала, сильні. Дівча собі на умі... ну, інші мене і не наважуються потривожити. А якщо і наважуються, то не завжди виходить.

– Розповідай, – пропоную, сідаю за стіл.

Хоч би якого частування припасла, чи що. Я ж десятки років не їла! Ну що за молодь пішла? Всьому– то їх вчити треба.

– Допоможи мені перемогти у відборі і вийти за головного з драконів...

Мимохідь потирає палець, але помічаю. На блюдці голка і крапля крові. Ага, прив'язала мене до себе за всіма правилами. Та тільки... щоб я, та не знайшла пару лазівок? Вже коли випадає шанс розважитися, я його не втрачу!

– Гей, постривай, яка спритна. Ти в курс справи введи, що за відбір, куди світ докотився, поки мене не було...

– Ти не знаєш? – морщить свій вишуканий лобик, ну звідки мені знати, дитя?

Розводжу руками, посміхаюся.

– Ми перебуваємо у замку Мерсоль, на нейтральній території...

Хм, з яких це пір Мерсоль став нейтральною територією? Колись я його чудово знала. Навіть скучила за стільки століть.

Колись тут мене і прокляли.

– Давно відбори проходять у Мерсолі?

– Це вперше. Не знаю, для чого тут. Про замок ходить недобра слава. А ще в ньому привиди водяться!

Якщо і не водяться – заведемо! Дуже подобається. Посміхаюся плотолюбно, але дівчина сприймає як запрошення продовжувати.

– Зазвичай проходили на території попереднього принца– переможця, – розповідає. Слухаю, киваю. – Але минулого разу на переможця– нага впали якісь підозри, мовляв нечесно вів гру, і хоча довести нічого не змогли, було вирішено влаштувати тут.

– Ще б пак, наг, та чесно. Цей різновид драконівського роду самий безсовісний.

– І тим не менше, саме за дракона– нага я збираюся вийти заміж і саме для цього покликала тебе.

– Впевнена? – питаю, вдивляюся в очі.

– Він найсильніший, – киває.

Ну, добре, хай буде по– твоєму. Мені– то що. Як би не пошкодувала потім...

– Звуть як?

– Тодор Воуш...

– Так навіщо мені твій Тодор! Тебе як звуть?

– Оліві... Оліві Ілінг, – дівчина рожевіє, але погляд не відводить. Що ж, не з боязкого десятка, і то хліб. Бо викличе така, а потім давай боятися та непритомніти...

– Скільки в цей раз кандидатів? – питаю.

– Три, як зазвичай. Принц Землі, принц Повітря, принц Води.

– Тобі, стало бути, земляного черв'яка захотілося. Тодора як– там– його.

Дівча морщиться, авжеж, кому сподобається, коли потенційного жениха гідності позбавляють. Хоч і не в прямому сенсі. Поки що.

– Розкажи, як на відбір потрапила. І головне, хто напоумив мене викликати.

– На відбір – як і зазвичай. Дряконячий амулет на мене вказав.

– Скільки вас в цьому році?

– Сюди доїхали дванадцять.

– По чотири на брата, значить, – тягну задумливо. Конкуренція– то нічого, щоб усіх обійти, треба буде попихтіти.

– А сувій виклику мені одна відьма продала. Знайома. Я до неї прийшла допомоги в перемозі просити, ну і...

Угу, з'ясуємо, що за відьма.

– І... у мене тут подруга. Я... можна позву? Чекає.

– Що ж не разом викликали?

– Не знала, чи вийде, – буркає, а погляд косить на блюдце з голкою. Угу, звичайно, не знала. Навпаки, боялася, що я від вас двох залежати буду, хотіла мене до себе прив'язати!– Клич, – тисну плечима, закидаю ногу на ногу. – І нехай це... пожерти захопить.

Дівча знову морщиться, все ясно, аристократка. На темній стороні я ваші аристократичні манери бачила!

Встає, наближається до однієї з дверей – схоже, дівчата живуть по дві, а тут щось на кшталт їхньої загальної вітальні.

– Торіє, – вимовляє тихо, і на порозі виникає ще одне аристократичне створіння.

Волосся темне, брови врозліт, очі чорнющі – ух, ось це конкурентка, навіть дивно, невже їй головний приз не потрібен. Або потрібен?

– Захопи пиріжків, – просить Оліві. Торія входить з блюдом, із щедрістю наповненим пиріжками. Ставить на стіл.