Розділ 21

Розділ 21

Нармін

Наш дім сьогодні прикрашений як ніколи. Вітальня заповнена подарунками, які привезли з собою Мар’ям і тітки Бахтіяра.

На підвіконнях, столах і навіть сходах стоять вази з квітковими композиціями. Повітря просякнуте запахом випічки та сиропу: пахлаву пекли всю ніч.

Атмосфера така метушлива й урочиста, що я в ній почуваюся вигнанкою.

— Нармін-ханим, тобі подобається? — Отямившись, починаю розрізняти своє відображення в дзеркалі й киваю у відповідь на запитання Мар’ям.

Із дзеркала на мене дивиться справжня наречена. Волосся зібране у високу зачіску. До неї вже приколота фата гребенем. Сукню шили за моїми мірками, щоб корсет підкреслював тонку талію.

Плечі, як люблять Мар’ям із Бахтіяром, відкриті.

Навколо мене зітхають мама з тітками й сестрами. Сьогодні тут не лише моя Севіль, а й невістки, доньки братів мого батька, племінниці. Увесь рід з’їхався, щоб видати мене заміж за Бахтіяра Теймурова.

Усім вистачить місця в шатрах.

Мар’ям ніжними пальцями погладжує мої плечі, намагаючись підбадьорити.

— Хвилюєшся? — Я удавано киваю й відводжу підборіддя разом із поглядом убік. Не хочу дивитися на себе.

Та й не хвилююся, якщо чесно.

Лише коли чую, як унизу, під будинком, починають зухвало й безладно сигналити машини, серце шалено пришвидшується. Це означає одне.

— Жених приїхав! — мама вимовляє голосно, розганяючи рукою метушню в моїй спальні.

Я не хвилююся, це правда, але цієї миті бракує повітря.

***

— Тугіше можна?

— Так, можна.

Жінки в чотири руки тягнуть шнури, стискаючи ребра й завдаючи болю.

Але навіть їм я не змогла сказати «ні».

***

Очі наповнюються слізьми, я прочиняю губи й намагаюся нормально вдихнути — не виходить. Корсет перетягнутий, але я нікому про це не сказала.

— Такий день, Аллах! Такий день! — тітка Фідан дивиться на мене, хитаючи головою. Вони всі думають, що я просто хвилююся. А я… — Лише це дурне вікно…

Слідом за нею переводжу погляд на розбите вікно.

Це сталося вночі.

Усі думають, якийсь хуліган або заздрісниця розбила каменем зі злості. Але голови мешканців дому настільки зайняті моїм весіллям, що розбите вікно здається дрібницею.

Це і є дрібниця. Лише я одна знаю, що камінь був загорнутий у аркуш паперу, на якому — план втечі.

Максим не здається. Він чекатиме на мене в найближчому селищі. А я…

— Аллах суддя цьому шкіднику, — мамин настрій ніщо не зіпсує. Вона стискає мої долоні, розтирає їх, бо безжиттєво холодні, і, розвернувши мене до себе, наче ляльку, ловить погляд.

Я більше не борюся. Хочеш погляд — бери. Ви всі берете те, що від мене хочете.

Дивлюся мамі в обличчя, не відчуваючи жодних емоцій, і наказую собі вчасно кліпати.

— Ти будеш щаслива, доню. Ти будеш найщасливішою з усіх нас. Хай Аллах благословить вас дітьми.

Дітьми… Дітьми… Дітьми…

Це побажання повторюють знову й знову.

Киваю, затримуючи погляд на підлозі, кожну подряпину якої знаю напам’ять.

Я буду «щаслива». А ви зробите в домі ремонт. Батько попросить у Аскера Вагіф огли допомоги в бізнесі. Може, буде в нього вчитися. Нарешті заслужить таку жадану повагу. Ти, мамо, будеш найуспішнішою серед усіх своїх подруг. Може, навіть подружишся з Лейлою-ханим.

Я за вас рада, мамо.

Ніс щипає. Очі теж. Дихати як було важко — так і лишається.

— Машалла, гизим. — Мама незвичним жестом тягне мене до себе й цілує в лоб. Я ще довго відчуваю шкірою гаряче клеймо материнського напучування.

Спускаюся сходами, притримуючи поділ пишної сукні, під радісне традиційне улюлюкання жінок.

Разом зі мною вниз несуть і стрічку червоного кольору. Символ чистоти, родини, благословення, який трьома вузлами пов’яже на моїй талії старший брат.

Я виразно чую, як за дверима чоловіки голосно розмовляють. Тон їхньої бесіди можна сплутати з лайкою, але все це гра. Зараз вони грають у викуп, хоча вся вітальня й так заставлена безліччю коробок.

Тут і одяг, і взуття, і коштовності. Теймурови не забули ні про кого з моєї родини, що виграла в лотерею одержимості Бахтіяра Теймурова.

Я стаю в кутку, як належить. Але сором’язливо усміхатися (теж, як належить) можу хіба що спалахами. По шкірі біжать мурашки, коли вхідні двері відчиняються.

Бахтіяр заходить першим і зупиняється в отворі гостинно розчахнутих двостулкових дверей вітальні.

До мене урочисто наближається старший брат Орхан, взявши в мами стрічку, починає пов’язувати її на здавленій корсетом талії, примовляючи слова, що втратили будь-який зміст, але такі важливі для них.