Розділ 20.2

Бахтіяр дістає з кишені загублену обручку. Долаючи мій спротив, піднімає руку й знову надягає її.

Знову змушує мене прийняти його.

Захлинаючись почуттями, я все ж помічаю, що своєї обручки він так і не зняв. Це вже не впертість, а нав’язливість.

Відпустивши руку, Бахтіяр не реагує на те, що я щосили впираюся в його груди й відштовхую. Йому байдуже. Ні на сантиметр назад.

Навпаки — охоплює мій підборідок і підводить до свого обличчя.

— Думаєш, це просто хіть? А тобі хіть не знайома, Нармін?

— Ти мене не знаєш, щоб навіть говорити про щось більше. А коли пізнаєш — розчаровуєшся. Виго́дав собі, що примхи, бунтівливість, запальність — ти все це приборкаєш і здолаєш. А це я, Бахтіяре. Цього разу ти помилився з породою кобили, яку взявся приручати.

Він ніби слухає уважно, а здається — всі слова повз. Більше стежить за рухом губ і стирає власне терпіння до нуля.

Я стуляю рот, урвавши мову, він на мить піднімає погляд до очей. І топить… Топить… Топить. Якщо в мені зараз — джини, то в ньому — справжній шайтан.

— Тобі гидко, коли я тебе цілую? Коли він цілує — не гидко?

Замість відповіді шиплю лайку, яку кілька разів чула від братів. Не знаю, як запам’ятала. Навіщо падати перед Бахтіяром ще нижче — теж не знаю.

Але ми летимо. Удвох і в самісіньке пекло.

Він подається вперед і торкається губами моїх.

Я стискаю кулак і б’ю. Пошепки вимагаю:

— Не смій.

Він не слухає. Ковзає губами по губах ще раз. І ще. Я намагаюся стиснути їх так, щоб поцілунок не вдався, але з ким борюся? Знаю, що марно.

— Коли він тебе цілує — не гидко, Нармін? Думаєш, з ним якось інакше? — Бахтіяр навіть не чекає відповіді. Болісно стискає щоки й втискається в губи. Усвідомлення цілковитої слабкості й його всесилля приголомшує. Він цілує наполегливо, не залишаючи простору для відступу.

Я безпорадно тисну в кам’яні груди, а власне тіло тремтить.

Щойно Бахтіяр дозволяє вдихнути — видаю звук, не зрозумілий навіть мені самій. А його рот спускається вниз по щоці й шиї.

Чоловічі пальці чіпляють рукави сукні й спускають їх, оголюючи ключиці й те, що нижче. Мені страшно. Те, що відбувається — за межею. Але замість опиратися — приголомшено дивлюся вниз і чіпляюся за плечі. А він…

Його поцілунок опускається нижче, переходячи межу, яку не можна було переходити.

— Бахтіяре, ні. Що ти… робиш…

Пальці хлопця повзуть від колін вище, збираючи тканину. У його рухах стільки впевненості й невідворотності, що це заважає чинити спротив.

Він оголює не лише заборонені ділянки шкіри, а й надто ясне розуміння: моя бравада щодо власного досвіду звучала смішно.

Теплі долоні накривають голі стегна й стискають їх. Великі пальці ковзають по шкірі. Я згораю від сорому й непоправності того, що коїться, а жадібні губи повзуть вище. Він торкається ними мого підборіддя. Подихом знову зачіпає губи. Бахтіяр стріляє поглядом мені в очі, дозволяючи долоні зісковзнути на внутрішній бік стегна. Зачепити найніжнішу шкіру.

Цей рух змушує мене відчайдушно охнути. Я стискаю його кисть і впиваюся нігтями в місце, де проступають вени, але це ні на що не впливає.

— Чим його хіть відрізняється від моєї, Нармін? Чи думаєш, він хоче з тобою квіти нюхати та вінки плести? Хороводи водити, чи що там у його культурі роблять? А сама ти не цього хочеш?

Зараз я хочу померти. Але вголос цього не скажеш. Щоб не заважала балаканиною, Бахтіяр закриває мені рот наполегливим поцілунком, а його чуттєвий дотик змушує мене здригнутися.

Я намагаюся втекти — він утримує так, що я більше не можу вирватися.

Я хитаю головою, він прикушує спершу нижню губу й відтягує — я зойкаю від несподіванки й незнаної мені чуттєвості. Бахтіяр спускається нижче й так само стискає зубами шкіру на підборідді, а пальці прослизають під тканину білизни, і я заплющую очі до болю, ніби це допоможе не знати, що відбувається.

Тільки не відчувати не виходить. Вниз приливає вся кров. Удари серця, що віддають між ніг, з кожним разом — дедалі сильніші. Яскравіші.

Важкість — усе відчутніша.

Губи Бахтіяра вже ні про що не питають. Язик вимальовує візерунок на шиї. Напружений кінчик рухається вгору, а під сукнею пальці пестять зухвало, впевнено й сильно.

Я стискаю чоловіче зап’ястя до синюватих півмісяців від нігтів на його шкірі. Але ця моя пастка, мабуть, найстрашніша. Зупинитися я вже не прошу. Впиваючись у кисть нігтями, я радше керую, ніж забороняю.

Я переповнююся новими відчуттями, аж поки не починаю ними захлинатися. Втрачаю контроль над тілом. Він просить губ — я теж даю.

Чіпляюся за шию, зариваючись пальцями у волосся. Тону в його запаху й тягну ближче. Віддаюся його волі.

Наречений робить мене грішницею за тиждень до весілля. Плює на традиції. Перекреслює таку, здавалося б, важливу для нього чистоту.

І я це дозволяю.