Розділ 20

Розділ 20

Нармін

В обличчя зі свистом б’є вітер. Він мав би остудити думки, почуття й щоки, але пожежа під грудиною тільки розгоряється.

Мені заборонено брати Турана без супроводу інструктора, та слухнянішою я не стаю — навпаки, з кожним днем гіршаю.

Нахиляюся до кінської шиї й стискаю боки, не прошу, а вимагаю мчати геть швидше.

Я так безглуздо поводжуся, що це розуміє навіть Туран. Не хоче мене слухатися. Опирається. Ігнорує. Я змушую.

Дивно, але варто було статися найстрашнішому — і я зовсім утратила страх.

Вже понад тиждень Бахтіяр знає все про мене й… Чужого. Колись жінку за таке закидали б камінням. Тепер… Він мовчить. Нікому нічого не каже.

Мучить мене, відтягує неминуче. Або я вже нічого не розумію, і він одружиться, навіть знаючи. Та навіщо?

Я хочу перегнати власні думки, але Туран не дає. На черговий поштовх п'ятами загрозливо ірже й легко зриває передні ноги від землі, даючи зрозуміти, що більше командувати ним я не буду — інакше скине.

Розлютившись, зупиняю його й зіскакую зі спини.

Він не заслуговує бути жертвою мого поганого настрою, та я відкидаю повід, ніби він завинив.

Не озираючись, іду назад, а на очах самі собою виступають злі сльози.

Може, я й хотіла б сьогодні злетіти й розбитися на смерть!

Дозволяю почуттям, що розривають груди, вириватися схлипами.

Туран — мудрий кінь, він чудово знає місцевість і повернеться. Але я не можу не відчувати провини навіть перед ним.

Я й сама втомилася від власних суперечностей. Гребуся через траву, що б’є по стегнах, і відчуваю полегшення, коли тепле дихання з фирканням торкається плеча.

Я не злюся на коня, але все одно смикаю плечем і пришвидшуюся. Роздратовано стираю сльози, а в грудях стає дедалі важче. Там тисне. Душить. Мені зле. Нудить.

Я все біжу… Біжу… Біжу… А від себе втекти неможливо.

Свою заручальну каблучку я загубила в музичному училищі. Підкорившись наказу Бахтіяра й таким самим словам Максима — пішла, залишивши їх удвох. Чим закінчилася їхня розмова — не знаю.

Перші дні я прокидалася з упевненістю, що сьогодні Бахтіяр усе всім розповість. Але ні. І ні. І ні.

І я втомилася чекати власної кари. Яка різниця, коли вона настане?

Туран знову наздоганяє й штовхається в плече. Я не витримую. Різко розвертаюся, хочу насварити, але бачу в кінських губах чергову нещасну квітку, вирвану з коренем, і втрачаю мову.

Ти такий добрий, Аллах! Мій милий принце!

Обіймаю жеребця за шию, тулюся до неї й плачу вголос.

Туран терпляче чекає, зрідка переступаючи з ноги на ногу, а коли чергова ріка, що зірвалася з вершини гір моїх гріхів, міліє, дозволяє взяти себе за повід і вести назад до стайні.

Чи маю я право приїжджати сюди? Брати його коня? По совісті — ні.

Та Бахтіяр свій махр поки що не забирав. Хоч я й чекаю… І чекаю… І чекаю…

***

Ще на підході до стайні бачу, що двері, які я завжди замикаю, сьогодні прочинені на щілину. Це може бути Фуад, але інтуїція підказує — ні.

Розчиняю двері ширше й заводжу всередину Турана.

Мені навіть не треба придивлятися, щоб переконатися: Бахтіяр стоїть посеред приміщення. Дивиться на нас, не вдаючи подиву.

Я, по суті, теж.

Лише переконуюся, що навіть заборонене зі мною відбувається з дозволу Теймурова. Єдине, чим я змогла його здивувати, — це Максим.

Сміливості вистачає лише на короткий погляд у обличчя нареченого. Мої очі зісковзують на дошки підлоги, а його погляд продовжує тиснути мені в перенісся.

Чого ти хочеш? Чого ти, шайтан тебе забери, від мене чекаєш?!

Я не вітаюся. Роблячи вигляд, що Бахтіяра поруч немає, починаю знімати спорядження зі стомленого Турана, який уперше за довгий час бачить справжнього господаря.

Тягнеться до нього мордою, але Бахтіяр знизує плечем, відмовляючи в ласці.

Чомусь це боляче ранить! А може, я просто шукала привід злитися на нього більше, ніж на себе.

Розстібаю підпругу, стягую важке сідло зі спини коня й обережно знімаю вуздечку, проводячи долонею по спітнілій шиї. Кидаю тим самим німий докір такому ж німому уважному спостерігачеві. Звільняючи Турана від ременів і заліза, перебираю пальцями теплу шерсть під вальтрапом і ретельно розвішую спорядження.

Відчинивши денник, киваю: мовляв, заходь. Але Туран вагається.

Я лише вдаю, що Бахтіяра поряд не існує, та всі мої локатори налаштовані на нього. Вловлюю найменший рух і відразу піднімаю погляд.

Доводиться зізнатися самій собі: до останнього боюся побачити в ньому відразу. Але ж саме її, за нашими традиціями, я й заслуговую.

Він уже понад тиждень знає правду про мене. Розчарувати сильніше неможливо. Його очі зараз ще темніші, ніж тоді, в актовій залі.