Розділ 19

Розділ 19

Нармін

Нам із Максимом уже не можна зустрічатися. Не можна — та й ні до чого. Я це чудово усвідомлюю, але він кличе — і я біжу.

Знову брешу всім, а на серці лезо акуратним почерком виводить його слова з листа. Я не сумніваюся в його почуттях. Я не можу позбутися власної провини. Бо любов — це ж не вибір. Він не обирав — кохати мене.

Я теж у своєму житті більше нічого не обираю. Хіба що — брехнею вкрасти право з ним попрощатися.

Під покровом сутінків тікаю з дому, де всі думають, що я йду на зустріч із Бахтіяром. А я — до спорожнілого наприкінці літа музичного училища.

Смикаю донизу ручку дверей заднього входу, знаючи, що Максим уже відчинив їх для мене.

На моєму безіменному пальці німим докором блищить коштовна обручка від Бахтіяра. Я майже звикла її носити, але зараз вона знову набуває нестерпної ваги. Зірвавши, ховаю в кишеню джинсів.

Іду коридорами, якими колись літала від щастя зі скрипкою за спиною, вигадуючи собі сміливість, хоча долоні в мене постійно пітніють. А серце б’ється об клітку з ребер, мов птах, що щойно вийшов із наркозу.

Я до найменших дрібниць знаю, що маю йому сказати, але зсередини прориваються імпульси. А раптом він має рацію — і мене зараз просто зламають? Якщо я не зможу не те що покохати в шлюбі, а навіть звикнути до Бахтіяра?

За себе мені страшно. Але за Максима — більше.

Я штовхаю двері до зали, де зазвичай проходять звітні концерти, і бачу його в напівтемряві проходу між рядами потертих крісел.

Хочу я цього чи ні, але сьогоднішню зустріч очі запам’ятають назавжди. Його скуйовджене світле волосся. Різкий поворот голови. Руку, сховану в кишені джинсів, що раптом вислизає. Пальці різко розтискаються, ніби заніміли.

І в мене теж німіє — воля й язик.

Я розумію: він боявся, що я не прийду. Він зривається з місця й швидким кроком підходить. Йому так само не можна було мене торкатися, як і зараз не можна, але його незграбні сьогодні пальці боляче стискають мої плечі. Він смикає мене до себе й замикає в обіймах. Я відчуваю його губи у волоссі. Там само — глибокі, різкі вдихи. Один за одним. Один за одним. Аллах, за що?

Усвідомлення моєї значущості в його житті розтирає мою совість на дрібну крихту. Я найменше хотіла зробити йому боляче!

Він не сердиться, не звинувачує й не вимагає. Лише порушує один за одним багатовікові заборони мудрих. Губи відриваються від мого волосся й залишають хаотичні поцілунки на скроні, щоках, за вухом. Ковзають до шиї. Перед очима — яскраві спалахи забороненого червоного. Але я лише закидаю голову й, стежачи за тим, як сумно похитуються скляні підвіски на парадній люстрі, дозволяю себе цілувати.

Мої пальці такі ж незграбні, коли я глажу його по м’якому волоссю. Усередині — суцільний розгардіяш. Тіло не слухається, але я намагаюся дати йому бодай щось зі свого тепла.

Втамувавши перший голод, Максим завмирає.

Його руки стискають моє тіло дедалі сильніше. Думаю, він певен, що більше ніколи мене не відпустить. Докладаючи величезних душевних зусиль, упираюся в його плечі й тисну.

Він слухає не відразу. Дозволяє віддалятися хіба що міліметр за міліметром — та й то не далі, ніж на відстань, з якої можна жадібно й із проривною, відчайдушною злістю роздивлятися обличчя людини, яка робить так боляче. Незаслужено. Жорстоко.

Тими самими почуттями були просякнуті й його слова, адресовані мені. Лист Максима й досі лежить у моїй кімнаті, в тумбочці. У мене б рука не піднялася — ані викинути, ані спалити.

Я ненавиджу Бахтіяра за те, що він змушує мене робити. Я, здається, вже й Аллаха за все це ненавиджу.

— Скажи, що ти згодна, Нармін. Скажи.

Максим просить — і моє серце знову обривається.

Він благає втекти з ним, а я прийшла сказати, що не зможу.

Заплющивши очі, бо дивитися на його обличчя в мить відмови я просто не витримаю, хитаю головою.

— Нармін, будь ласка. Просто довірся. Довірся мені, джаним. У мене є гроші. Не від батьків — свої. Мені зробили офер. Офіс у Берліні. Посада гідна. Спочатку грошей буде не так багато, але я працюватиму. Тобі не доведеться. З житлом нам допоможуть. Документи оформлять на двох.

Він так палко й рішуче все говорить, що сперечатися з ним я не можу. Лише серце кровоточить без упину. І з цим я теж нічого не можу вдіяти.

— Там багато мусульман. Я дивився — є мечеті. Хочеш — я прийму іслам і віритиму в те, що скажеш. У нього купа грошей, я розумію. Він кращий…

— Максиме, — я не витримую, бо слухати це надто боляче. Стискаю його щоки й тягну обличчя до себе.

Ми зіштовхуємося лобами. Через нього мені гірше, ніж через себе. Від безнадії на очах виступають сльози, і я бачу такі самі — тільки злі — в його блакитних райдужках.

— Я тебе до весілля пальцем не торкнуся, Нармін… Я знаю, що це важливо.

По тілу пробігає тремтіння. Він так старається, а я… Все, що можу, — усміхнутися крізь сльози й провести по його щокі, палаючій від гніву.