Розділ 17

Розділ 17

Нармін

Я сиджу в глибокому кріслі й, затамувавши подих, спостерігаю, як Кямал п’є мамине молоко, жадібно причмокуючи.

Вперше знаходжу в цьому стільки ніжності й таємничості. Страшно видати зайвий звук і сполохати мить — і власне внутрішнє тремтіння.

Звідки воно взялося? Якщо чесно, не знаю…

Сева лежить на боці, підперши голову рукою. Дивиться на сина лагідно й з любов’ю. А він, не знаючи у цьому світі нічого, крім неї, беззахисно відповідає їй тим самим. Такий крихітний — а очі такі великі…

Сестра ніжними пальцями обводить личко сина. Тихо-тихесенько шепоче йому захисні сури. Муркоче з усмішкою. Дмухає в лоб. Любить його. Ось зараз це видно — любить безмежно.

І виглядає вона зовсім не безрозсудною й наївною, а дорослою. Не на два роки старшою за мене, а на ціле маленьке життя. На ціле подружжя.

Відірвавшись від Кямала, Севіль дивиться на мене, не перестаючи усміхатися.

— Розкажи ще щось про поїздку в Баку, Нармін.

Сестра просить уже, мабуть, раз удесяте, і щоразу я намагаюся поділитися чимось новим.

От і тепер підтягую коліна до підборіддя, обіймаю їх і вигадую, що б іще розповісти. Про концерт. Про ресторан. Про дорогу. Про життя справді заможних людей, якими без сумніву є Теймурови. Про що завгодно, тільки не про найважливіше — мої почуття.

Кямал, слава Аллаху, одужав. Севіль на тиждень повернулася до дому свекрів, а потім — знову до нас. Там їй складно, і поки син маленький, чоловік іде на поступки. Я рада, що вони зараз із нами. Мені здається, Севі тут значно краще.

І я теж тепер намагаюся допомагати, чим можу.

— Я куштувала краба.

— Ой, краба?! І як тобі? Мені зараз не можна, алерген… — Сева замовкає і сама з себе сміється, похитуючи головою. — Хоча не сказати, щоб Ельвін до народження синочка годував мене крабами…

Я усміхаюся у відповідь.

— Ти нічого не втратила, якщо чесно. Він смачний. М’ясо м’яке й солодкувате. Але на мій смак… Немає нічого кращого за мамин плов. — Розводжу руками, відповідаючи цілком щиро. Наша з Севою мама готує розкішно. Бакинські ресторани з нею не зрівняються. Хай там і було дуже смачно та красиво, але чи хотіла б я туди повернутися? Не знаю.

— Ну ти й порівняла! Мамин плов — це мамин плов, а краб…

Кямал відштовхує Севі груди, привертаючи мамину увагу. Вона дивиться на сина. Можливо, я собі вигадую, але мені здається, вона зважує: чого хотіла б більше — любити його чи, як я… їздити на концерти, куштувати делікатеси. Судячи з того, що погляд сестри не скляніє, зате вона тягнеться до маленького носика й цілує його, вибір очевидний.

Підвівшись із ліжка, Севіль бере з пеленального столика рушничок і кладе собі на плече. Підіймає сина й починає погойдуватися.

Він відригне, трохи покрухмалиться й засне. А я поки посиджу з нею.

— Мені здається, Бахтіяр хороший, правда? — запитує Сева, пружинячи колінами.

Мені складно відповісти. Першим напрошується очевидне «так», але й сказати, що його поведінка зовсім мене не тривожить, я не можу.

Він добрий. Шляхетний. Розсудливий. Та як я зможу жити з людиною, яка не чує мене, коли не хоче?

Сьогодні — весілля. А завтра що? Хоча ж я знаю, що буде далі.

Поки Севіль колише свого малюка, я, не кліпаючи, дивлюся в одну точку. Довго. Довго. Довго…

Кямал стихає. Сестра вкладає його в ліжечко й вмикає музичну карусель. Фігурки тваринок обертаються, а прихований від очей механізм тонким передзвоном грає малюкові колискову.

Мені варто побажати сестрі доброї ночі й піти. Бути мамою — це складно. Ти спиш, коли спить твоя дитина, але сьогодні змусити себе й швидко піти я не можу.

— Севіль… — кличу її. Сестра озирається.

— Що, Нармінко?

— Полежимо разом? Як у дитинстві…

Якщо вона не захоче — я не маю права ображатися, але власне прохання здається мені дуже крихким і важливим.

Сева зволікає лише мить, а тоді киває.

Ми швидко залазимо на її ліжко й синхронно накидаємо ковдру куполом над головами.

Лягаємо на одну подушку. Наші щоки тонуть у ній. А мої ще й палають.

У дитинстві ми так ховалися від батьків і братів. Тут же ділилися найпотаємнішими секретами. Не пам’ятаю, коли робили це востаннє.

Перед власним весіллям Севіль у мені не потребувала. Вона була щаслива. Вірила, що все буде, як у казці. А я… боюся й нічого не знаю.

Сестра тягнеться до мого обличчя пальцями.

Тут, під ковдрою, ми завжди були ближчими, ніж у справжньому житті.

Гладить щоку. Уважно дивиться. Від неї пахне немовлям, жертовною любов’ю й молоком. Який подвиг вона здійснила, Аллаху! Подарувала світові людину!

Як я могла вважати її дурною?

— Якщо чесно, я тобі заздрю, Нармінко.