Розділ 16

Розділ 16

Нармін

Концерт і справді видається дивовижним.

Спершу я боюся осоромити Бахтіяра своєю недосвідченістю. Якщо чесно, я ж ніколи не бувала на таких концертах. Тому, коли ми підходимо до красивих сходів, устелених червоною килимовою доріжкою, Бахтіяр кладе мою руку собі на лікоть, і я не намагаюся якнайшвидше позбутися його спрямовуючої підтримки.

Ззовні будівля виглядає майже космічно. Усередині — не гірше.

Це величезний білий простір без жорстких кутів, де стіни, підлога й стеля перетікають одна в одну. Силуети людей відбиваються в глянцевих поверхнях і незкінченних вікнах, що тягнуться вздовж єдиної, здається, стіни.

Люди тут — наче такі самі, як у нас у місті, але водночас інші. Жінки з гарними укладками. Майже всі — фарбовані. З висвітленими пасмами й розкішним об’ємом. Я впізнаю безліч носів, надто вже акуратних для наших місць. Губ — не пухких, а наче надутих. І хай простить мене Аллах, але груди… Тут їх теж виставляють напоказ! Я ніби потрапляю до однієї з тих передач, які мама з татом люблять дивитися по телевізору.

Я постійно хвилююся через сукні на бретелях, які, на думку Марьям, мені дуже личать. Виявляється, я просто провінційна, а в Баку звичаї значно сучасніші. Західні.

Цікаво, а Бахтіяру… таке подобається?

Я зводжу погляд на нареченого й ніяковію, сподіваючись, що під шаром тону й у напівтемряві холу це не надто впадає в око. В голові тим часом визрівають нові думки: а він хотів би, щоб я щось у собі змінила? І те, що робить зі мною Марьям, — це її власна ініціатива чи прохання Бахтіяра?

Коли Теймуров кидає погляд донизу, я по-дитячому лякаюся.

Клянуся собі, що більше так не робитиму. Сильніше стискаю чоловічий лікоть і дозволяю вести себе до нашої ложі.

Концерт складається з двох актів і триває майже три години.

Починається він дуже чинно. Я б сказала — по-світському. Та що довше триває, то більше люди, з одного боку, втомлюються сидіти, а з іншого — розкріпачуються, і в залі з’являється дедалі більше тих, хто танцює. Діти й жінки займають місце біля сцени та проходи.

Я не знаю, чи так заведено, але якщо спершу це викликає в мені легкий сором, то в якийсь момент я й сама ловлю себе на тому, що сідниці все ближче до краю крісла. Руки самі злітають з колін і малюють у повітрі візерунки. До них долучаються плечі та шия з головою.

Коли здається, що я пританцьовую вже надто помітно, — осмикую себе, і руки одразу падають назад.

На третій чи четвертий такий раз Бахтіяр нахиляється до мене. Його долоня лягає на спинку мого крісла, дихання обпікає оголену шию.

От любить же Марьям сукні на бретелях! Усе-таки, на мій смак, вони непристойні, а їй подобаються. Чи я помиляюся — і все ж таки Бахтіяру?

Від ключиці, обпаленої диханням, тілом розходяться теплі хвилі. Випадково торкнувшись мого підборіддя своїм, Бахтіяр шепоче на вухо:

— Ти можеш спокійно танцювати. Тут ніхто не побачить. Лише я.

Я відсахуюся й хитаю головою.

А ти думаєш, мене хвилює хтось, окрім тебе?

Далі я контролюю себе краще, та це не рятує. Я помічаю, як Бахтіяр нахиляється до Марьям і щось каже їй на вухо. Далі опиратися безглуздо.

Марьям уміє домагатися свого, хай би хто чого хотів. Під час однієї з наступних композицій, які кожен із нас із дитинства знає напам’ять, вона бере мене за руки й тягне в танець. Мені соромно, скутость дика, але в якийсь момент сумніви лускають мильною бульбашкою. Тіло віддається музиці. Руки нарешті можуть не падати на коліна, а літати, літати, літати…

Я просто намагаюся менше дивитися на Бахтіяра, знаючи, що він дивиться на мене скільки заманеться.

Музика завжди творила й продовжує творити зі мною дива. Вона проникає під шкіру й наповнює кров киснем, змішаним із захватом.

Завдяки, здавалося б, таким елементарним семи нотам я на три години випадаю з реальності. Розчиняюся в щасті чути трелі, передзвони, красивий чоловічий голос. Драматичні звуки скрипки, яка в умілих руках стає воістину божественним даром.

Я навіть не можу оплакувати той факт, що ніколи не гратиму так, як жінки й чоловіки, які присвятили музиці своє життя. Я просто щаслива, що цей вечір був у моєму житті.

І я знаю, кому за це варто дякувати.

Після того як зал викупав артистів в оваціях, а мої долоні перестали гудіти від гучних оплесків, ми з Бахтіяром, Саміром і Марьям їдемо вечеряти до ресторану.

Він розташований в одній із Вогняних веж. Стоячи біля вікна від підлоги до стелі, я дивлюся вниз і здається, що сплю. Під моїми ногами — чорний Каспій і набережна, що палає вогнями.

Я ніколи в житті не пила алкоголю й не збираюся цього робити, але той захват і легкість, що наповнюють зсередини, відчуваються, мов сп’яніння.

Я куштую нові для себе страви. Втративши будь-який страх і сором, розглядаю людей довкола нас. Тих, що сидять за столом, — теж. Самір і Бахтіяр багато в чому схожі. У них навіть голоси майже однакові. Інтонації. Вони по-дружньому підколюють одне одного, а Марьям у цій братній грі виступає розважливим арбітром.