Розділ 13

Розділ 13

Нармін

— Ти справді в нього коня попросила? Не дім? Не квартиру?! Краще б грошима взяла, Нармін-джан! Що ти з тим конем робитимеш?

У вухах досі дзвенять розгублені запитання старшої сестри, на які я так і не змогла по-справжньому нічого відповісти.

Я попросила в нього коня, щоб він не зміг відмовити. Щоб бодай трохи мене зрозумів.

Туран — друг. Хіба ж можна отак просто віддати друга?

Виявляється, можна.

Він зробить усе, аби загнати мене ще глибше в мою ж пастку. А може, це я настільки дурна, що з кожним днем сама заганяю себе дедалі далі.

Кямал іде на поправку, слава Аллаху. Та повертатися до дому батьків чоловіка Севіль не поспішає.

Розгублені появою юристів Теймурових батьки й не надто лізли до мене з розпитуваннями. Навіщо мені кінь — не розуміє ніхто. Зате всі розуміють: махр зроблено, а отже, і заручинам, і весіллю — бути.

Я намотую кола довкола спортивного комплексу, який кілька років тому збудували в нашому місті шановані панове Теймурови.

Сама будівля дуже гарна. Висока. Облицьована світлим каменем і склом, із ритмом вертикальних пілонів та глибокими віконними прорізами. Головний вхід оформлений широкими сходами й пологим пандусом під скляним козирком; з боків — строгі металеві перила та вбудовані світильники, що ввечері м’яко підсвічують камінь.

Навпроти — затишний сквер, де любить відпочивати молодь. За панорамними вікнами проглядаються прольоти сходів і рівні поверхів.

Важливіше за красу центру — лише його наповнення. Я всередині не була, та брати розповідали, що там є все: басейн, сауна з хамамом, спортивна зала, татамі для боротьби. Тенісні корти. Там само, в кабінетах із сучасними тренажерами, безплатно займаються лікувальною фізкультурою діти з діагнозом ДЦП.

У нас Теймурових боготворять. І, здається, заслужено. Маючи надзвичайно багато грошей, вони щедро жертвують не лише на Курбан-байрам (прим. автора: одне з головних мусульманських свят, пов’язане з жертвопринесенням), а й щодня.

Та обожнювати батька й братів Бахтіяра я не можу.

Я тримаю під пахвою теку з документами, роблячи чергове коло перед спорткомплексом.

Від Мар’ям я дізналася, що Бахтіяр щосуботи з дванадцятої до другої займається тут тенісом. Я могла б напряму висловити бажання з ним зустрітися, але тоді він улаштував би чергову безглузду прогулянку, під час якої я обсипала б його образами, а він іще впертіше вчепився б у своє бажання мене підкорити.

А мені цього не потрібно.

Піддавшись інтуїтивному пориву, я повертаю голову до прозорих дверей відкритого для всіх спортивного центру й із прискореним серцебиттям стежу, як стулки роз’їжджаються, випускаючи назовні Бахтіяра Теймурова.

Він тримає в руці велику спортивну сумку. На плечі — дуже недбало — тенісну ракетку в чохлі.

Разом із ним виходять ще троє хлопців, яких я пам’ятаю зі шкільних часів.

Це його однокласники. Колись Теймуров і його компанія вважалися недосяжною мрією більшості дівчат у школі. А я ще тоді боялася їх більше, ніж мліла від випадкових поглядів чи коротких усмішок.

З випускного минуло вже багато років, та дружбу вони зберегли. Напевно, молодці.

Хлопці, пружинячи, спускаються сходами. Обговорюють щось, перемежовуючи підколи з усмішками. Розмахують руками й жартома намагаються то вдарити одне одного, то збити з ніг.

Я намагаюся ігнорувати знайомство з тією гранню Бахтіяра, про яку раніше чомусь не думала. Зі мною він поводиться показово доросло. А сам… Йому ж усього двадцять три. І зараз це видно як ніколи чітко.

Він то відступає, кидаючи друзям щось дошкульне, задерши свій від природи гордовитий підборідок, то цокає язиком, удаючи обурення. То непомітно підставляє підніжку найбалакучішому з компанії, а потім сам же притримує, щоб той не впав.

Мені дуже хочеться відмовитися від ідеї його відволікати, але ноги вперто несуть мене напереріз хлопцям — до машини Бахтіяра.

У мить, коли він мене помічає, усе змінюється кардинально.

Вогонь пустощів у карих очах гасне. Теймуров миттєво стає серйозним. Дивиться, примружившись. Сповільнює крок.

Із трохи безтурботного хлопця перетворюється на мого майже нареченого. А я ж поняття не маю, який він насправді.

Інші хлопці теж мене помічають. Судячи з тихих покашлювань, захованих у кулаках усмішок і кинутих у бік Теймурова поглядів, вони в курсі планів друга. Та коли я зупиняюся перед ними й рішуче виштовхую з грудей:

— Салам, — у відповідь мені навперебій летить шанобливе:

— Салам, Нармін-ханим. Салам. Салам.

І жодної насмішки. Я поглядом прилипаю до обличчя Бахтіяра. Він обходить товаришів і стає між ними й мною.

— Салам, Нармін.

— Салам. Ми можемо поговорити?

Він мовчить, а погляд шукає на моєму обличчі додаткові смисли.

Можливо, він і справді повірив, що я жорстока й бездушна. Що здатна задля розваги розправитися з його конем. Але навіщо тоді він зробив те, що зробив?