Розділ 12.2

Він уже приїздив кілька днів тому — я з кімнати не вийшла.

Випив чаю з батьком і поїхав.

Бахтіяр хоче моєї уваги. Гуляти. Торкатися. Спілкуватися.

А я нічого не хочу.

Наші погляди перетинаються швидко й без жодного нашарування сором’язливості — у мій бік. Точніше, сьогодні вони відверто зчіплюються.

Бахтіяр вважає, що «добре вивчив мої зуби», але я-то знаю, що ні. Усередині мене багато темряви, яку я з усіх сил намагалася приборкати.

Я завжди хотіла бути хорошою донькою, але тепер стою перед питанням: навіщо, якщо за своєю природою я погана?

Бахтіяр зчитує мій настрій, та я й не намагаюся його приховувати.

Замість того щоб утекти, стежу за наближенням дорогого гостя.

Він неквапно піднімається сходами, проходить терасою мені назустріч. Можливо, чекав, що мені вистачить совісті й виховання хоча б першою привітатися, але марно — доводиться самому.

— Салам, Нармін-ханим.

Неможливо злитися так сильно, як я злюся зараз, і водночас соромитися. Я мовчки дивлюся у відповідь, навіть не думаючи вітатися.

Та й Теймуров сьогодні не поспішає підколювати чи добродушно усміхатися.

— Я радий, що ти почуваєшся краще. — Під час його минулого приїзду я послалася на нестерпний біль у шлунку. Згодом мама принесла мені в кімнату великий букет гарних троянд.

Її захоплене «Бахтіяр-бей такий турботливий» досі дзвенить у вухах і змушує почуватися жахливо. Турботливий? То бери його собі!

— Я не почувалася погано. Я просто не хочу з тобою зустрічатися. — Отруйні слова злітають з губ без жалю. Чи хочу я його поранити? Напевно, так.

Найбільше я хочу, щоб він від мене відмовився і настав мій спокій.

Губи Бахтіяра здригаються, але йому не смішно, а я переконуюся, що мої шпильки його зачіпають.

Він терплячий, але кожне терпіння має межу. Я повинна дійти до цієї межі.

— Я чомусь так і думав.

— Навіщо тоді знову приїхав? Подобається бути небажаним?

У відповідь — тиша і підкорююче-прямий погляд. Між нами війна. Я воюю за себе. І він теж. Хоче. Упевнений, що отримає. Треба буде — зламає.

Або я зламаю його.

Моргнувши, Бахтіяр на мить опускає погляд до моїх губ. Не виходить стриматися — я невчасно їх облизую.

Очі знову зчіплюються з очима. Повітря пече.

— Ти обрала махр, Нармін? — питає Бахтіяр, абсолютно свідомо роблячи вигляд, що мого чергового відмовлення не було.

Від усвідомлення того, як відкрито й безкарно всі довкола ігнорують моє небажання виходити заміж проти волі, мене трясе.

Я дозволяю собі ненавидіти Бахтіяра вперше так сильно. Вперше — його одного за них усіх.

Навіть сюди долинає відчайдушний плач Кямала. Ніби він просто зараз усвідомлює, у який жорстокий світ його народили. Але ти не бійся, малий. Ти народився чоловіком. Ти вже в цьому виграв.

А я підводжу підборіддя й дивлюся на майбутнього чоловіка так, як у нас дивитися не можна.

— А ти добре подумав, чи потрібна тобі така дружина, як я?

— Я добре подумав, Нармін. І так. Ти мені потрібна.

Жар від його слів і озноб від власних стикаються, залишаючи під шкірою нервову рябь.

А мені не потрібні ні шлюб, ні махр, про який усі так багато й із зацікавленням говорять. Але всупереч власній логіці я відкарбовую:

— Обрала.

— Чого хочеш? — Цілком можливо, Бахтіяр готовий до будь-якої божевільної ідеї, але мені хочеться зробити йому по-справжньому боляче, а не просто трохи складно.

— Твого коня.

Теймуров мовчить у відповідь і дедалі помітніше хмурніє.

— Якого саме коня? — Він так само марно апелює до мого здорового глузду, як я — до нього. До батька. До матері. До Аллаха і Максима.

— Я хочу Турана. Твого Турана. Або ти віддаєш його — або ніякого весілля.

Наскільки я зараз жорстока, розумію з того, як розгубленість Бахтіяра стає дедалі очевиднішою. Цілком можливо, я пробуджую в ньому страх.

Погляд Теймурова опускається до мого плеча.

Туран — це святе. Але це Баха прийшов до мене свататися. Я чесно сказала, що не кохаю і не хочу. Він зробив по-своєму. Тож нехай тепер або платить, або відмовляється.

— Обери будь-якого, Нармін. Можеш сто попросити… — Його голос звучить спокійно й примирливо, але я у відповідь лише сильніше розгораюся.

Я теж просила цього не робити! А ти…

Обпалюю його своєю вибуховою жорстокістю й наполягаю:

— Я хочу Турана. Я обрала свій махр. Не готовий віддати коня — не ходи сюди.

— Що ти з ним робитимеш?

Фиркаю й змахую рукою перед носом Теймурова. Якби це бачила моя мама чи батько, я б уже тікала від ременя.