Розділ 12

Розділ 12

Нармін

По вахух б'є новий напад дитячого плачу. Серце будь-якої жінки мало б здригнутися, а моє…

Я не знаю, справа у тому, що цієї ночі ми всі майже не спали, бо Кямалька захворів; у тому, що й раніше я погано спала через майбутнє весілля з Теймуровим; а може, я просто жахлива людина — але все, чого мені зараз хочеться, — утекти якомога далі від цього дратівливого звуку.

Кямал захворів. У малого висока температура, він відмовляється від їжі й майже не спить. Налякана Сева зібрала речі й приїхала до нас.

Вона й сама виснажена й розгублена. Молока (як і сил) у сестри майже немає. Вона плаче майже так само часто, як плаче її син. І, з одного боку, я страшенно їм співчуваю, а з іншого — мене проймає тремтіння від усвідомлення, що зовсім скоро це чекатиме й на мене.

Проходячи повз спальню Севіль, намагаюся ступати тихо й швидко, але мама все одно мене помічає.

Вони з тіткою Фідан самовіддано допомагають Севі й малюкові. Маючи чотирьох дітей, мама не раз проходила через подібне. Але Сева навіть із їхньою допомогою все одно не справляється. Я встигаю зазирнути до спальні й знову прочитати в її погляді страшні речі, які інші воліють не помічати. Мабуть, кожна жінка має зламатися об неготовність нести відповідальність за маленьку людину.

Не пройти це — а саме зламатися.

У нас вважають: що раніше, то краще.

І я теж маю.

— Нармін, погойдаєш Кямальку, поки ми з Фідан молоко підігріємо?

Я можу, бо нічим не зайнята, але на мамине прохання лише хитаю головою й пролітаю повз.

— Ти погойдай, а тітка Фідан нехай підігріє молоко.

Мабуть, чи не вперше дозволяю собі проігнорувати мамин наказ, загорнутий у форму прохання.

Чую, як вона передає Кямала тітці й іде до дверей, вбиваючи набійки каблуків у наш старий дубовий паркет.

— Нармін! — суворо окликає, але я обертаюся, знову хитаю головою й усе одно починаю спускатися сходами.

— У мене розмова з татом. Я не можу.

Те, як мамин погляд спалахує спершу невдоволенням, а потім примиренням, теж болить. Вона й далі мріє, що я почну тренуватися вправлятися з дітьми на Кямалі. Батьки не хочуть, щоб у чужому домі я виглядала невмілою. Я маю полюбити дітей уже зараз. Я маю терміново їх захотіти.

Зацікавленість Бахтіяра Теймурова зруйнувала мою крихку віру в можливість будувати своє майбутнє інакше, зате відчутно підвищила мою цінність в очах родини.

Раніше я й подумати не могла, щоб ослухатися, а сьогодні спускаюся сходами, тікаючи від плачу чужої дитини, і рішуче стукаю у двері батькового кабінету.

Настрій Максима мене дуже лякає. Я не хочу виходити заміж за Бахтіяра, але, поклавши руку на серце, — а хіба я хочу від Максима таких жертв?

Він ризикує не лише нами, а й іменем своїх батьків. Мені немає сенсу чекати допомоги збоку. І відкладати розмову з татом теж не має сенсу.

Якщо хтось і здатен мене почути — то тільки він.

Я відчиняю двері, не чекаючи дозволу. Батько сидить за своїм робочим столом.

Я встигаю постукати, прослизнути всередину й зачинити за собою, а він лише відриває погляд від розкладених на столі паперів.

Зранку в нас у домі був новий скандал. Приїжджав Орхан, мій старший брат. Вони з батьком посварилися через те, що бізнес іде на спад. Батько взяв кредит, не порадившись із братами. Про це вони дізналися, коли отримали лист про примусове стягнення.

Через це, мабуть, плач Кямала тривожить ще сильніше. Ми всі на взводі. Але мені здається, що лише я відчуваю власне життя таким крихким.

До того ж Орхан дорікав батькові, що той веде бухгалтерію, мов старий сільський завгосп, — записуючи все в зошитах, тоді як увесь світ давно користується технологіями.

Мені було важко й соромно чути, як домом розносяться ці обвинувачення. Хотілося затулити вуха й утекти.

Я не уявляю, щоб Бахтіяр і Аскер Ваґіф огли Теймурови кричали один на одного, але, можливо, так буває в усіх домах. Просто це відбувається за зачиненими дверима.

— Ата, мені дуже потрібно з вами поговорити.

Я майже благаю тоном і поглядом. Не чекаючи дозволу, заходжу глибше до кабінету й, відсунувши стілець, сідаю на край.

По батькові видно, що голова забита думками. Він насуплюється й повільно знімає окуляри. Дивиться на мене. Потім — у свій зошит. Знову на мене.

— Давай пізніше, Нармін. Я працюю.

Мені слід би підкоритися, але десь на другому поверсі плаче Кямал і поволі сходить з розуму сестра, старша лише на рік, яку видали заміж і змусили жити запрограмованим традиціями життям.

— Татку, будь ласка…

Я тягнуся пальцями до його кисті, шкіра на якій видає вік і складність життя. Їм із мамою, я впевнена, ніколи не було легко.

Я народилася в батьків, коли обом було за тридцять. Кажуть, остання дитина — найбільш пещена. Улюблена. Якщо чесно, я цього не відчуваю. Мені здається, я — остання надія батька досягти того успіху, якого він прагнув усі ці роки.