Розділ 11.2

У ліфті ми спускаємося мовчки. Мовчки ж, тримаючи дистанцію, перетинаємо двір. Максим упевнено веде нас давно завченим «безпечним» маршрутом.

Тільки раніше наша безпека здавалася радше зухвалою грою, а тепер…

Він починає кидати на мене погляди лише тоді, коли ми йдемо безлюдним вузеньким провулком. Я у відповідь дивитися не можу. На грудях лежить важкий камінь. Я зобов’язана зробити йому боляче. Собі теж — але його мені в мільйон разів шкода більше.

Шипінням їдких джинів у голові звучать власні сумніви: чому ж ти про Максима не думала, коли мацала Бахтіярові плечі, Нармін?

Чи це моя совість набуває отруйного голосу з неприхованою насмішкою?

Не дочекавшись зустрічного погляду, Максим ступає ближче. Тягнеться до моєї руки. Стискає пальці. Я їх висмикую. Не можна! Аллах, ну не можна!

Він злиться. Тягнеться знову й стискає так, що вирвати свою руку я вже не можу.

— Скрипка нова, значить?

Зітхнувши, киваю. Настав час розплати.

— Так. Подарунок.

— Дай вгадаю, від кого. — Мене навіть лякає, з якою ненавистю він випльовує свої слова. — Ти мала йому в обличчя цю скрипку жбурнути, Нармін.

— Максим, у нас так не можна… — Я намагаюся пояснювати йому ніжно, пестити словами й покаянним поглядом, але він надто злий. Я бачу, як стискаються щелепи й кам’яніють вилиці. Він спалахне від найменшої іскри.

Почуваюся жахливо, вдаючись до "прийому" Теймурова, — погладжую великим пальцем центр Максиминої долоні. Він кидає на мене один короткий різкий погляд, але я все одно встигаю вловити в ньому рішучість і ніжність, а не злість.

Максим і сам, здається, не помічає, що йде дуже швидко, дедалі сильніше пришвидшуючись. Ще трохи — і мені доведеться перейти на біг, аби не плестися слідом мішком. Я стараюся не відставати, раз у раз озираючись. Не можна, щоб нас бачили. Що б не сталося — не можна.

Замовклий Максим вариться у своїх думках, я не можу підібрати слів, щоб його відволікти, але в одну мить він різко гальмує, розвертаючи мене обличчям до себе.

Дивиться згори й не підозрює, що в мене під колінами слабне від того, як я хвилююся за всіх. За нього, за свою сім’ю й репутацію. До Бахтіяра я взагалі не знаю, що відчувати.

Мені не можна його жаліти. Але як витравити з думок те, що я зараз ніби його зраджую?

У мене не вийшло б, а в Максима виходить. Він подається ближче й видихає мені в лице рішуче:

— Я до імама ходив, Нармін, — приголомшуючи. Шок триває не менше хвилини. Весь цей час Максим дивиться на мене — скуйовджений і похмурий, а я тримаюся п’ятами за землю, щоб не зіскочити.

— Куди ти ходив? — перепитую захриплим голосом, а всередині страх переростає в злість. Яскраву й сильну. Аллах, та чому вони всі такі вперті? Чому ніхто мене не слухає!!!

— До імама. Я все дізнався. Я можу прийняти вашу віру, і тоді ми одружимося. Я тобі казав: коневоду не віддам. Усе зроблю, піду до твого батька, пояснюся…

— Максим, ні! Що ти таке кажеш?

— Мені не складно. Як бога не назви, я в нього все одно не вірю. Буде Аллах моїм богом.

Його слова здіймають у мені жахливу бурю. Його рішучість підкуповує, стискаючи моє винне горло, але ж я знаю, що в реальності не буде так, як він хоче.

— Іслам не можна приймати, бо хочеш комусь догодити, Максим. Це серйозно. Так не робиться!

Він фиркає й відмахується:

— А ти думаєш, усі ваші у вашого Аллаха вірять? Горілку п’ють. Кальяни в клубах курять. Дівок псують.

Він хоче захистити наше право любити одне одного, але робить тільки гірше. Я хитаю головою, витягуючи руку з його хватки. Він відпускає, я тягнуся до його щік і стискаю. Плечей торкнутися не можу. Не хочу їх порівнювати.

— Ти зараз дурниці кажеш, Максим. Не смій навіть думати заради мене на гріх іти! Якщо віриш в Аллаха — іди до імама. А якщо ні — й не думай.

Він перескакує поглядом зі зіниці на зіницю й відчайдушно намагається там щось розгледіти. Що саме — не знаю.

Насуплюється. Ігноруючи найпростіші правила, яких нібито готовий дотримуватися, тягнеться до мого обличчя і, хай не сильно, але стискає щоки.

— Ти так говориш, бо вже погодилася? Сподобався тобі наречений? Чи його подарунки підкупили? Цілувалася з ним? — Як би я не хотіла бути мудрою, його слова зачіпають. Заганяють у грудну клітку голки.

Він по моєму обличчю читає, що ображає. Відпускає, я відступаю й хитаю головою. Навздогін летить:

— Вибач, — але я продовжую хитати.

— Якщо ти хочеш дізнатися, чи я повелася на подарунки, — ні, Максим. Але все складніше, ніж тобі здається.

— Усе легше, ніж ти думаєш, Нармін. Ти навіть ризикнути боїшся. Ти вже й сама згоріла у вічному вогні — і мене спалила за те, чого ми з тобою навіть не зробили. Придумала собі, що ваші — якісь хороші. А чужі — точно ні.

— Це не я придумала… — Максим відмахується. Не хоче слухати.

— Знаєш, скільки ваших у нас дівчат обрюхатили й поїхали собі додому? Усюди є хороші й погані люди. Усюди є чесні й не дуже. І щоб заміж брати — треба любити. Слухати треба. Але виходить так, що я тебе слухати маю, а в нього руки розв’язані…