Розділ 11

Розділ 11

Нармін

У спільній вітальні-кухні Наталії Дмитрівни зовсім тихо. Ми сидимо з викладачкою скрипки за круглим столом і, здається мені, з однаковим захопленим страхом дивимося на мою нову скрипку.

Наповнивши груди повітрям і сміливістю, Наталія Дмитрівна бере її до рук, затамувавши подих. Повертає до вікна, ловлячи світлом медовий лак і тонку геометрію вигинів.

Кінчиками пальців проводить по грифу й деці, зазирає в ефи, легенько простукує корпус і прислухається до сухої, глибокої відповіді, що навіть мені, недосвідченій, здається дуже шляхетною. Учителька музики на мить прикладає інструмент до плеча, не видобуваючи жодного звуку. Ворушить губами, не даючи змоги розібрати слів, після чого то чи з досадою, то все з тим самим страхом похитує головою.

Інструмент повертається на мережану скатертину, вишиту руками творчої Наталії Дмитрівни. Я дивлюся на скрипку з острахом, а на своєму обличчі відчуваю обережно-співчутливий погляд дорослої, мудрої, делікатної жінки, яка не може заперечити очевидного — того, від чого я так відчайдушно день у день тікаю.

— Це дуже дорогий інструмент, Нармін. Не новий, але колекційний і відреставрований. Із збереженими ініціалами майстрів. Страшно й подумати, скільки він коштував.

Сміливості мені вистачає тільки на те, щоб кинути на Наталію Дмитрівну один коротенький погляд, який одразу зісковзує назад на скрипку. Під моєю зрадливо прозорою шкірою розігрівається кров. Навіть наодинці з Наталією Дмитрівною мені було б складно таке обговорювати, але ж я знаю: Максим не у своїй кімнаті, як дав зрозуміти, грюкнувши дверима, а стоїть під нашою. Слухає.

— Звук вона здатна дати розкішний: теплий, об’ємний, із живим післязвуком. І відгукується миттєво. Але ти маєш розуміти…

Я мружуся від боягузтва, та це не рятує від правдиво-вбивчих слів:

— Людина, яка подарувала тобі цю скрипку, хотіла зробити тобі дуже щедрий дарунок, Нармін. Показати серйозність своїх намірів.

Озвучена вголос правда заповнює простір кімнати, обриваючи мої спроби хоча б тут вдихнути на повні груди. Не вийде. Не вийде ніде.

— Ти це розумієш, гизим? — Учителька подається ближче, накриває мою руку своєю. Гладить. А я не знаю, що краще: втекти чи розплакатися в неї на плечі.

Киваю знову й знову, обводячи кімнату замуленим від переживань поглядом.

— Заспокойте мене, скажіть хоча б: ця скрипка коштує дешевше, ніж кінь? — Я намагаюся пережити чергову хвилю відчаю, зводячи все до незграбного жарту, але виходить у мене погано.

Наталія Дмитрівна хмуриться, між її гарними бровами з’являється кілька складочок. Я думаю: мабуть, недоречно… а якби моєю свекрухою стала вона, а не Лейла-ханим?

Усі були б задоволені, крім мого батька і Бахтіяра.

Теймуровим я не потрібна. Тепер уже ясно: це просто примха молодшого. Вони мені… теж.

Після прогулянки з Тураном мені довелося виконати слово, дане Аскерові Вагіф огли. Ми понад годину сиділи у вітальні, де європейська легкість витончено співіснує з національним характером: світлі арки й високі вікна давали багато повітря, а різьблені візерунки, тепле дерево й східні орнаменти не дозволяли забути, чий це дім. Золото, якого в домі Теймурових — удосталь, виглядає прикрасою, знаком влади й смаку.

Зі мною розмовляли Аскер Вагіф огли, Мар’ям, крихітка-Айсель. А Бахтіяр, такий балакучий під час наших соромітних обіймів, знову став гордовито-мовчазним — і за це я люто на нього злилася!

Мати Бахтіяра навіть не намагалася вдавати, що я їй до душі. Не кидалася шпильками, не принижувала, не позіхала показово і не випроваджувала з дому раніше, але відчути себе бажаною поруч із нею я б не змогла.

Та й загалом я почувалася нервово, ніяково. Здається, у прохолодному особняку піт намистинами котився в мене по спині й збирався над верхньою губою — значно рясніше, ніж на спині в Турана.

Я не подякувала Бахтіярові за задоволення, не відповіла на його запитання, куди хотіла б вибратися наступного разу. Втекла з дорогої машини в скромний батьківський дім, щоб пережити день, сповнений яскравих вражень, які лягли на плечі важким тягарем.

Відтоді я не можу позбутися думки, що те, що відбувається, — неправильно. Що мене змушують. Що якщо я здамся — зламаю собі життя. Шукати підтримки в рідних я не намагаюся. Чи сподівалася я, що урок у Наталії Дмитрівни допоможе? І так, і ні.

А тепер дивлюся на неї й відчуваю, як горло знову стискається від безвиході й бажання просто взяти й заплакати.

Губи тремтять. З них майже зривається: візьміть мене до себе, будь ласка.

Але ж я знаю, що не можна.

Наталія Дмитрівна знову зітхає і запізніло усміхається. Тільки сумно, а не радісно.

— Трохи дешевше, ханим. Самісіньку дрібку. Але гаразд, що дивитися на інструмент, якщо на ньому треба грати. Спробуємо?

Взявши скрипку вже значно впевненіше, вона встає з-за столу й помахом пальців закликає мене зробити так само.

Поки я приміряюся до подарунка Бахтіяра, зважую в руці смичок і, заплющивши одне око, переконуюся, що він ідеально рівний і дуже зручно лежить у пальцях (хоча хто міг би в цьому сумніватися?), Наталія Дмитрівна виставляє пюпітр і шукає потрібні нам ноти.