Розділ 10

Розділ 10

Нармін

Я й сама розумію, що поводжуся нерозважливо, але якщо кохання з першого погляду буває — зі мною сталося саме воно. Туран — неймовірно красиве створіння.

Бахтіяр відсуває засув стійла й кивком дає коневі зрозуміти, чого хоче. Туран виходить не поспішаючи й зупиняється зовсім поруч із господарем. Це безсловесне взаєморозуміння, певно, цілком буденне, але я спостерігаю за ним, боячись поворухнутися.

Бахтіяр бере шкіряні ремені й надягає їх жеребцеві на голову. До металевого кільця знизу пристібає довгу мотузку з карабіном. Під сідло підстилає щільну матерію. Під животом величезного коня без натяку на страх протягує ще один ремінь.

Спостерігати за діями Теймурова вкрай цікаво, але й зізнатися в цьому я не можу.

Бахтіяр виводить Турана з конюшні, вручивши мені шолом. Я плентаюся за ними, нервово смикаючи застібку. Стежу за величною твариною та її поводирем, затамувавши подих від захвату.

У жеребці Бахтіяра поєднуються шляхетність, вивіреність рухів, сила й легкість. На сонці добре видно, як лискуча щетина густого шоколадного кольору набуває насичено-чорного відтінку, утворюючи незвичайні «шкарпетки» на довгих ногах із налитими силою м’язами.

Так само вже на сонці я помічаю, що на лобі в Турана є чорна пляма у формі півмісяця.

Зупинившись посеред загону, обгородженого низеньким парканом, Бахтіяр стримує Турана. Той струшує головою — по шиї й спині розсипається розкішна грива.

Бахтіяр підтягує коня за голову до себе. У його рухах немає нетерпіння чи агресії, але вони впевнені й невідворотні. Хлопець притискається лобом до великої чорної голови й ворушить губами. До мене вітром долітає:

— Будь чемним. Чуєш, друже? — мурахи розбігаються шкірою під чужим жакетом. Я й далі тримаюся відсторонено, але з кожним його вчинком робити це дедалі складніше.

Бахтіяр шепоче Турану ще щось. Кінь б’є копитом по камінцю й фиркає. Теймуров у відповідь широко усміхається й відхиляється від голови, щоб ще кілька секунд дивитися другові в очі.

Розвернувшись до мене, підходить.

— Не передумала?

Стискаю губи вперто й хитаю головою. Судячи з того, як Бахтіяр прикушує кутик губ, аби не всміхнутися у відповідь, іншого він і не очікував.

— Добре. Тоді шолом одягай і почнемо з азів. Ти колись сідала на коня?

Він дивиться мені в очі відкрито. Я запізно розумію, що це не я свого домоглася — це він.

Ми спілкуємося віч-на-віч. Я маю його слухатися й відповідати йому. Це ж я хочу опинитися на спині красивої, але небезпечної тварини й не скрутити собі при цьому шию. А чи вийде — залежить від нього.

— Жодного разу.

— Старайся слухати мене уважно, Нармін, і підкоряйся, якщо про щось прошу. Домовилися? Якщо хочеш характер показувати — роби це на землі. На спині в Турана не вийде.

Бахтіяр ненадовго замовкає, але я швидше помру, ніж погоджуся з його словами. Він уже непогано мене знає. Розуміє це. Сам собі кивнувши, робить крок ближче. Затягує застібку на шоломі тугіше. Обурення я ковтаю. Спершу здається — перетягнув, але швидко усвідомлюю: йому видніше.

А назустріч мені підіймається рука, в якій лежать рукавички.

— Сядеш верхи — подивимось, сьогодні з повідцями чи ні, але рукавички краще все одно вдягнути.

Забираю з його рук і швидко надягаю. Урок уже почався. Я добровільно віддала себе в його владу, але все одно не можу не вколоти наостанок:

— Ти без кінця мене неправильно оцінюєш. Повір, кінь навряд чи складніший за скрипку. Це ти смичок у руки не одразу отримав би. А я…

Бахтіяр не стримується й широко усміхається.

Стиснувши мої пальці, обтягнуті м’якою шкірою, розвертається й тягне за собою.

— Така балакуча стала, Нармін-ханим. А раніше й слова не витягнеш.

Не даючи можливості відповісти, Бахтіяр починає інструктаж. Пояснює, як залазити на кінську спину, як улаштуватися в сідлі. Як тримати повідці. Чого боятися. Чого ні. За чим стежити. Як дати Турану зрозуміти, чого від нього хочеш.

Я слухаю його, старанно намагаючись увібрати всі знання. Що більше він говорить і що ясніше я усвідомлюю, на що підписалася, то сильніше мене трясе.

Туран здається ще більшим зблизька. Він яскраво пахне нагрітою сонцем шкірою, під якою живе непідвладна мені сила. А ще більше в ньому манить і лякає невідома мені магія.

Бахтіяр докладно розповідає, як сідати в сідло, показує сам. У його виконанні це виглядає витончено й спритно. Але коли доходить моя черга — стремено здається надто високим. Сідло — якимось жорстким і слизьким на вигляд. Та й себе я почуваюся далеко не гімнасткою.

— Не хвилюйся, я підстрахую.

Відступити не дає тільки гордість. Я тримаюся за луку і, вставивши ногу в стремено, відштовхуюся від землі. Усередині спалахує протест, коли відчуваю на талії сильний натиск пальців, що майже зімкнулися в єдине кільце. Але тільки завдяки їхній підтримці я не валюся назад, а перекидаю ногу через спину Турана й сідаю в сідло.