Розділ 9.2

***

Шлях до стайні займає в нас майже стільки ж часу, скільки тривала минула прогулянка парком.

Ми йдемо спочатку вимощеною плиткою, а потім уже просто ґрунтовою доріжкою — мовчки.

Я палаю праведним гнівом, але Бахтіяр цього, здається, не помічає. Підставляє обличчя вітерцю. Втягує носом пряний запах перших гірських пагорбів.

Теймуров сам відпускає мою руку за кілька секунд до того, як із-за стайні нам назустріч вийде чоловік.

Я смикаю руку до себе й відчайдушно тру долоню. Хочу звинуватити його в майже знищеній репутації, але він пришвидшується, а кричати вслід здається дурним.

Розглядаю низку довгих приземкуватих будівель, напівсхованих за високою травою. Вони теж із світлого каменю й, хоч стоять далеко від дому, перегукуються з ним завдяки красивим аркам і темним дерев’яним воротам.

Дорога сюди ідеально чиста. Довкола пахне не гноєм, а сіном, шкірою й свіжою деревиною.

— Салам, Бахтіяр-аґа (прим. автора: сільське звертання до господаря).

Кремезний чоловік із чорними вусами й засмаглою шкірою, що вийшов із-за будівель, широко усміхається, виявляючи повагу до Бахтіяра і словом, яке в місті вже майже забули, і тим, що притискає руку до грудей.

Бахтіяр відповідає таким самим жестом. Я хочу заперечувати в ньому все добре, але неможливо не помітити, що з людьми він привітний. Навіть дивно… За всі роки в школі й слова мені не сказав, а, виявляється, такий балакучий.

Ми з чоловіком повільно йдемо назустріч одне одному. Бахтіяр першим простягає працівникові стайні руку. Я звертаю увагу, наскільки шкіра Бахтіяра здається світлою в порівнянні з рукою конюха. І водночас пам’ятаю, якою темною виглядала його долоня на тлі моєї.

Опускаю погляд і без причини ковзаю очима по синюватих прожилках, що світяться крізь мою шкіру. А в нього по кистях і передпліччях, мов змії, повзуть випуклі жили. Може, він цими зміями мене й лякав? Довгими пальцями. Виразними лунками на витягнутих нігтьових пластинах.

У горлі пересохло, але води з собою я не брала, а попросити…

— Салам, Фуад-бею. Як сьогодні коні?

— Добре почуваються, господарю. Карагьоз на сносі, термін підходить — от і ходжу до неї. Перевіряю. Тривожно.

— Чому тривожно?

Чоловік усміхається крізь вуса й простодушно знизує плечима.

— Я завжди за них тривожуся. Ви ж знаєте.

— Знаю, Фуаде.

— Та й я пообіцяв Есмірі-ханим, що до її приїзду лоша вже буде. Не дай Аллах, слова не дотримаю.

— Іншалла дотримаєш, Фуаде.

— Іншалла.

Чоловік крадькома дивиться на мене. Я ж, своєю чергою, і цю серію спротиву світові Теймурових теж провалюю. Ну не можу бути з усіма непривітною. Не можу бути холодною й зневажливою до людей, яких не знаю.

Щоки палають. Усміхаюся й тихо, відверто запізніло, вітаюся:

— Салам.

— Салам, гьозеллер гьозелі (прим. автора: красуня з красунь). Яку джаним господар Баха привів нам! З Тураном будете знайомитися? Він сьогодні в доброму настрої.

Нехай слова конюха дуже мене бентежать, але я все одно помічаю, як змінюється обличчя Бахтіяра. У молодшого Теймурова й до цього, здавалося, настрій був непоганий, а при згадці незнайомого мені імені в ньому з’являється світло, якого я в ньому ще не бачила. Воно ж змушує ледь-ледь дзвеніти струну вже всередині мене. Тоненько-тоненько. Ледь відчутно.

Бахтіяр усміхається, показуючи білі зуби, а мені лоскотно. І все так дивно…

— З Тураном і з іншими кіньми.

— Моя допомога потрібна?

— Ні, Фуаде. Якщо можна, ми самі.

— Вам усе можна, Бахтіяр-аґа.

Фуад знову усміхається мені й іде. А Бахтіяр відчиняє важкі ворота стайні й кивком запрошує зайти.

Усередині прохолодно й несподівано красиво (я думала, тут буде інакше) — світло лягає смугами крізь високі вікна, падає на чистий прохід і темні дерев’яні перегородки між стійлами.

Десь у глибині тихо фиркає кінь, дзенькає залізо. Я переконуюся, що Фуад і справді дуже любить коней і добре про них дбає.

— Жеребці й кобили утримуються окремо. — Бахтіяр дозволяє мені роздивитися, не заважаючи ні ходити, ні торкатися ряду порожніх стійл.

Найкращих коней, очевидно, менше, ніж місць, де їх можуть тримати. Ніздрі заповнює запах, у якому я вловлюю мільйон напівтонів, але жоден не відштовхує. Тут не спекотно й не холодно.

Тихо фиркають, смикають гострими шоколадними й чорними вухами, стукають копитами по дощаній підлозі.

— Чому? — Мені це все ніби й нецікаво, але я ставлю питання, озираючись. Бахтіяр стоїть ближче до воріт. Ноги розставлені ширше плечей. Руки схрещені на грудях. Силует хлопця у світлому одязі підсвічують косі теплі промені, створюючи тривожну картину.

Мені варто було б відвести погляд раніше, але я затримуюся й рахую секунди. Грудна клітка повільно розширюється. Мені не цікаво, але я стежу.