Розділ 9

Розділ 9

Нармін

Мар'ям — дружина третього за старшинством із братів Теймурових — знаходить для мене чарівний костюм для кінного спорту.

Білі брючки незвично облягають стегна, підкреслюючи вигини — хочу я того чи ні. У талії вони мені трохи завеликі, але пасок, затягнутий на наступну дірочку, рятує ситуацію.

Поки ми з Мар'ям обираємо одяг, про який я не просила, я дізнаюся, що їй двадцять дев’ять, але виглядає вона водночас моєю ровесницею.

Айсель — її молодша донька. А старша — Есміра — зараз у літньому мовному таборі. Мар'ям вийшла заміж за брата Бахтіяра у двадцять.

Народила старшу доньку менш ніж за рік — і ні про що не шкодує.

Окрім доньок, вона займається жіночим одягом для верхової їзди. Вигадує дизайни, які потім перетворюються на викрійки й готові вироби, у яких дівчата-наїзниці почуваються красивими й комфортними. У неї є комплекти для дівчат, які суворо дотримуються вимог шаріату, а є — більш вільнолюбні.

Наша сім’я навряд чи увійде до п’ятірки найбільш релігійних у місті, але спершу в приталеному жакеті й брючках, заправлених у чобітки, я сама собі здаюся доволі зухвалою. Мар'ям же крутить мене перед дзеркалом і хвалить.

Вона балакуча. Упевнена в собі. Цілеспрямована. Водночас лагідна й сувора з маленькою Айсель, яка з радістю носиться довкола нас, вимагаючи уваги.

Ще я дізнаюся, що постійно в цьому домі Теймурови не живуть. Палац, у який сьогодні мене заманив підступний Бахтіяр, — усього лише літня резиденція шанованої родини.

У нас влітку люди роз’їжджаються по рідних селах, а Теймурови — у свій палац. Сюди Аскер і Лейла переїжджають на якийсь час і запрошують синів, невісток із онуками.

Розповідаючи про свою сім’ю, Мар'ям не забувала питати й про мене. А я своїми відповідями роблю кроки мінним полем, бо до такого ні мама з татом, ні Бахтіяр мене не готували. Кинули одну… І тішаться.

Назад до фонтану я виходжу, відчуваючи себе геть дезорієнтованою. Але одне знаю точно: Мар'ям не виглядає не те що затюканою — навіть на крихту приниженою. Які висновки я з цього роблю?

А ніяких.

Бачу Бахтіяра — і зсередини спалахую синім полум’ям.

Його батьки стоять осторонь. Аскер Вагіф огли показує щось Лейлі-ханим. Обводить поглядом угіддя, поки його нестерпний син схиляє голову до плеча й проходиться по мені своїм легковажно-іскристим поглядом.

Значить, це ти вирішив узяти мене заміж? Ну й дурень!

Дивлюся в карі очі, втративши будь-який страх, і крокую до нього.

— Нармін-ханим, як із кіньми час проведете — приходьте в дім чай пити. Бахтіяру я більше не довіряю, тільки на вас покладаюся, гизим.

Слова Аскера Вагіф огли лише сильніше мене розхитують. Ох, Аллах, знали б ви, що в мене в голові, муаллім! Ви б мені не довіряли!

Але відмовитися не наважуюся. Киваю, відчуваючи на собі ще один погляд матері Бахтіяра, яка, може, й хотіла б, аби я відмовилася.

Та Бахтіяра все це не обходить. Цей негідник і далі посміюється.

— Мар'ям розумниця. — Хвалить невістку, маючи на увазі мій наряд. І я з ним згодна, та замість підтвердження лише тихенько фиркаю.

Смикнувши підборіддя вгору майже так само, як мати Бахтіяра, наказую:

— Ну, показуй мені своїх коней, раз привіз.

І знову не отримую цілком заслуженого щигля по носі. Бахтіяру не зіпсували настрою ні зауваження батька, ні настрій матері, ні мій нескінченний протест.

Він покірно схиляє голову й пропонує мені лікоть.

Я можу відмовитися, але запас моєї бунтівної міцності майже вичерпався. Обплітаю лікоть пальцями. Крізь тканину лляної сорочки відчуваю, який він гарячий. Дозволяю вести себе доріжкою повз красивий дім.

Коли від «зайвих» очей нас начебто ховає одне з крил замку Теймурових, Бахтіяр розслабляє руку. Я стежу, як мої пальці зісковзують спершу по тканині, а потім уже по шкірі. Подушечки лоскочуть темні волоски на чоловічому передпліччі.

Бахтіяр озирається, поглинаючи протест у моїх очах. Перехоплюючи мої пальці своїми.

— Ти що собі дозволяєш?! — смикаюся, а він не відпускає.

— Про тебе дбаю. Тут змії водяться.

Я спершу округлюю очі й сіпаюся йому за спину, а тоді розумію, що Бахтіяр жартує. Сміється знову очима, а я своїм грішним язиком уже вкотре згадую Шайтана, який послав мені цю людину.

Намагаюся вирвати руку — він притримує. Відчуваю, як великий палець із натиском гладить основу моєї долоні.

Зі зітханням здаюся. Це жахливо. Він знає, що так робити не можна — і я права.

Але я б збрехала, якби сказала, що мені це аж так неприємно.

______________

Продовжимо завтра)