Перш ніж знайомитися з кіньми, мені належить знайомство куди страшніше: з рідними Бахтіяра.
Мене настільки лякає розкішний вигляд величезного дому родини Теймурових, що я з усіх сил намагаюся на нього не дивитися, та перед очима все одно стоїть світлий кам’яний палац із величезною аркою входу й галереєю арок-вікон угорі. Височенні стелі й кришталеві люстри, які видно навіть крізь скло, доглянуті клумби вздовж кам’яної доріжки та зелень, що в’ється по стінах, лише підсилюють відчуття, ніби я тут — випадкова.
Багатство родини, яка вирішила прийняти мене, неможливо ігнорувати. Але коли я думаю, хто такі Теймурови, мені стає страшно аж до нудоти, а не лестить.
Я ніколи не стану своєю серед багатіїв. Ми завжди будемо бідними родичами, яким зробили велику ласку. Тільки навіщо?
Не знаю. А нас із Бахтіяром тим часом помічає невідома мені малеча.
Це чарівна дівчинка трьох-чотирьох років із густим каштановим волоссям, що збирається в пружні кучерики. Вона кружляє на одній із доглянутих галявинок перед будинком, танцює й, здається, співає, поки оплески їй влаштовує старший Теймуров. Аскер Вагіф огли.
Поряд на гойдалці сидять іще дві жінки: старша й зовсім молоденька. І от якби не уважна малеча… Хоча я навіть не знаю, на що сподівалася. У нас неможливо прийти в дім і не привітатися з господарями.
Та коли про нас стає відомо завдяки радісним вигукам кучерявки — мені хочеться не йти назустріч, а ховатися.
Дівчинка з криком розвертається й швидко біжить назустріч Бахтіяру. Я вростаю підборами в плитку, стежачи за тим, як він присідає й підхоплює малечу, змушуючи її дзвінко сміятися.
— Емі-джан! Емі-Баха приїхав! (прим. автора: лагідне звертання до дядька)
— Салам, джаним. — Те звичайне звертання до дитини голосом Бахтіяра з якоїсь причини б’є мене просто в центр грудної клітки.
Усередині утворюється згусток з незрозумілих мені й ще не пізнаних почуттів. Я навіть не знаю, чому язиком іще кілька разів перекочую це «салам, джаним», поки тру ребра крізь тканину й невідривно стежу за тим, як малеча усміхається Бахтіяру та торкається його обличчя.
Він тримає її на руках, дозволяючи бешкетувати. Тиснути на ніс, гладити щоки й сміятися, м’яти його поло. Сам дивиться у відповідь уважно й зі своєю незмінною гідністю. Ставить запитання й витягує зі збивчивих відповідей, які дівча тараторить, захлинаючись словами й захватом, важливий сенс.
Я почуваюся ще більш зайвою й загнаною в пастку. По руках ходуном ідуть величезні мурашки, а до нас, тією ж галявиною, назустріч уже спускаються дорослі.
— Айсель-ханим, ти бачила, що підошвою забруднила емі Бахтіяру кофту?
За схожістю рис, та й просто інтуїтивно я визначаю, що молода дівчина, яка сиділа на гойдалці, а тепер ставить запитання малечі строго, але не зло, — це її мати.
Вона вдягнена дуже сучасно. Мені навіть складно відірвати погляд. Уздовж довгих ніг струменіє шовк вільних брюк-палаццо, поверх яких лежить такий самий шовковий, укритий ненав’язливими візерунками, подовжений жилет. На талії — тонкий ремінець, волосся спадає на плечі водоспадом бездоганних локонів, а на шиї, у вухах і на зап’ястях із пальцями мерехтять діаманти. Дівчина здається мені зовсім молодою. Скільки їй? Двадцять два? Три? А вже мама. Її теж узяли в родину, обравши для одного зі старших братів Бахтіяра?
А тепер кривдять чи… Здається, вона не скривджена.
Ми зустрічаємося поглядами. Мій, підозрюю, випромінює цікавість полохливої звіринки, а от вона дивиться у відповідь сміливо. Лукаво. Тепло…
Через силу змусивши себе вдихнути, я повертаю голову до Аскера Вагіф огли. Що б зі мною не робили, ввічливість із крові так просто не витравити.
Він увесь цей час дивився на мене з усмішкою. Про що думає — убережи мене Аллах дізнатися. Але з ним я гублюся так само, як із Бахтіяром. Знову недоречно присідаю й схиляю голову.
— Салам, Аскер муаллім. (прим. автора: звертання до старшого чоловіка, щоб висловити свою повагу)
Його усмішка ні на мить не тьмяніє й не стає натягнутою. А мене з кожною секундою все сильніше хитає через неможливість розібратися в усьому, що відбувається. Я чудово пам’ятаю, що й у нас на терасі він теж так на мене дивився. Пильно. Доброзичливо. Це не скасовує того факту, що він вирішив узяти участь в угоді, предмет якої — я. Та й показово злитися на нього в мені бракує сміливості.
— Салам, Нармін-ханим. Ми раді бачити тебе в нашому домі. Якби ще Бахтіяр попередив, що ви приїдете…
М’яке зауваження батько адресує напряму синові. Той відволікається від гри з племінницею. Дивиться на батька, вмить стаючи майже серйозним.
— Ми приїхали з кіньми знайомитися, ата.
— Спершу було б непогано познайомити Нармін із родиною, а потім уже з живністю, як гадаєш?
Мурашки й далі розбігаються по моїх руках. Важко не стиснути плечі пальцями. Те, як вони спілкуються, для мене виглядає незвично, але не відштовхує — навпаки хочеться… Спостерігати.
А ще страшно повернути голову туди, де щокою відчувається ще один уважний і строгий погляд.
— Ваша правда, батьку.