Розділ 8

Розділ 8

Нармін

Якщо минулого разу мама з татом виявили певну слабкість, то на другу зустріч із Бахтіяром мене й вбирають теж усією родиною.

У дитинстві я обожнювала крутитися перед татом, вихваляючись новою сукнею. Його усмішка, горде похитування головою і таке, здавалося б, щире: «машалла, гизим» (прим. автора: традиційна похвала, яку промовляють, щоб не наврочити) спливають у пам’яті й дряпають, коли те саме відбувається зі мною цього ранку, але радості я від цього не відчуваю. Трепету теж.

Те, що я гарно виглядаю, зовсім не тішить. Та й опір мій не посилюється, а радше згасає. Після довгих і виснажливих примірок ми з мамою купили сукню з димчасто-блакитного шовку з напівпрозорими рукавами з тонкої тканини, на манжетах яких красуються маленькі перлинні ґудзики.

Волосся мама теж сама заплела мені, як робила в дитинстві. Видно, не надто вже й довіряє мені мою ж зовнішність.

Вії в мене густі. Не гірші, ніж у самого Бахтіяра. Підфарбовувати їх — означає робити себе вульгарною. Брови теж не потребують олівця. А щоки й губи… Та вони й самі рум’яніють щоразу, коли на обрії з’являється все ще не мій наречений.

Але невизначеність наших статусів — питання суто часу. Усі довкола вже з усім визначилися, просто мені скажуть пізніше.

Я так і не торкнулася подарованої Бахтіяром скрипки, хоча батьки чи не вперше проявили цікавість до мого захоплення. Мама просила зіграти їм із татом і тіткою Фідан. Я стиснула губи й відмовила. Образила? Можливо. Та всім однаково, наскільки мене ображає те, що відбувається.

Змусити себе піти на урок до Наталії Дмитрівни я теж не змогла. Мені складно дивитися їй у вічі. Мені страшно, що знову підстерігатиме Максим.

Навіть сьогодні, виходячи за хвіртку, де мене вже чекала машина Бахтіяра Теймурова, я озиралася довкола, боячись, що з-за повороту може вискочити Максим.

Слава Аллаху, цього не сталося.

Бахтіяр був звично галантним. Відчинив двері. Допоміг сісти. Сипати компліментами у нас не заведено, але я відзначила, що мій наряд йому сподобався.

Ми довго їхали в тиші. Я не могла змусити себе ані спитати, куди везе, ані виштовхнути з горла подяку за подарунок. Урешті протараторила ту саму подяку, як завчений текст, у відповідь отримавши усмішку.

Бахті навіть не намагається приховати іронію. А я намагаюся триматися за власну холодність і неприязнь.

— Ти хоч із коробки її дістала? — питає хлопець лагідно, я нахиляю голову й крадькома стежу за ним.

— Із коробки дістала.

Бахтіяр усміхається ширше.

У нього гарний настрій. Мені соромно його псувати, але й тішити оточення ціною власної долі — це надто вже жертовно.

— Дивись, рік-два — й візьмеш у руки смичок.

Спалахую, мов сірник, і фиркаю. Відвертаюся до вікна й складаю руки на грудях. Спершу не хочу відповідати, потім на язиці починають крутитися колючі варіанти.

Не витримую:

— Невже такий шляхетний бей робить подарунки, щоб потім контролювати, користуються ними чи ні? Це взагалі не твоя справа!

Кидаю Бахтіярові виклик разом із бунтівним поглядом. Він, здається, мого виклику не приймає. Ну й шайтан із ним! Тільки чому всередині мене такі бурі, коли він поруч?

— Не моя, твоя правда, Нармін-ханим.

І оця його поступливість там, де я була готова сперечатися до хрипоти й доводити, теж щоразу збиває з пантелику.

У підсумку ми їдемо в машині довго й майже не спілкуємося. У якийсь момент Бахтіяр навіть вмикає музику. Добру. Красиву. Якраз доречну до краєвидів, що миготять за вікном.

Ми виїжджаємо за місто. Минаємо поля, випалені сонцем, і перші хвилясті пагорби. Коли під’їжджаємо до воріт, за якими вдалині видно великий-великий красивий дім, у мене від хвилювання пітніють долоні. Я так і не спитала прямо, але тепер розумію: він привіз мене до дому своєї родини.

Ворота повільно роз’їжджаються, і срібляста машина Бахтіяра в’їжджає під навіс, оплетений виноградом. Я чекаю, що він обійде авто й подасть руку, але справа не в бажанні, аби він за мною належно залицявся, а в елементарному страху й нерозумінні.

Я не хочу до його родини. Я… боюся.

Та й зізнатися в цьому складно.

Я кілька безкінечних секунд витріщаюся на розкриту для мене долоню, перш ніж вкладу в неї свої пальці. Із спонтанного заціпеніння виводить тільки грайливо-лагідне:

— Давай, Нармін. Ти ж смілива…

Я смілива, ти маєш рацію. Кидаю на нього невдоволений погляд і виштовхую себе з салону, який от тепер здається доволі затишним.

Ми обходимо машину. Я сповільнююся й починаю відставати.

Бахтіяр це помічає, звісно. Розвернувшись до мене обличчям, він відступає навпомацки. Не боїться ні перечепитися, ні впасти. Тримає руки в кишенях красивих лляних штанів. На широких грудях хлопця, який от-от перетвориться на справжнього чоловіка, трохи натягується світле поло.

Його губи ледь здригаються. Очі блищать. А я… звісно ж, червонію.