Розділ 7.3

— Але й зараз ти належиш не собі, а своєму батькові, Нармін. Якщо вже говорити про традиції, — Бахтіяр парирує мою палку промову, не підвищуючи голосу.

Ми сповільнюємо крок майже до повної зупинки. Дивимося одне на одного.

Зсередини мене не розпирає злість. Відчай стає просто фоном, поверх якого лягає його красивий голос і моя замисленість.

Хіба сперечатися може бути цікаво? Я ніколи не думала, що так. А ще… З ним сперечатися мені не страшно.

— Батько мене любить. А чоловік…

— А чоловік любити не може?

Мій погляд зосереджується на переніссі й ковзає рівним носом униз. Я швидко перескакую з губ на підборіддя і спускаюся ще нижче. Уперши очі в його груди, намагаюся підібрати слова, але це складно. Точніше, у нього все так просто, що будь-які мої аргументи вже не здаються такими незаперечними.

Повернувшись до очей, я відчуваю себе майже впевнено. Ситуація, у якій я опинилася, водночас жахлива й до болю буденна. Та й його бажання, якщо бути чесною із собою, легко читаються в погляді.

Він може говорити про любов, але хоче тіла.

— Щоб любити, треба хоча б бути знайомими. Розуміти жарти одне одного. Знати звички. Мати спільні теми. Спілкуватися. — Усе це є у нас із Максимом. Немає лише права навіть думати про те, щоб бути разом. — Але повноцінно знайомитися суперечить нашим традиціям.

— А зараз ми не знайомимося?

— Зараз мене не спитали, хочу я знайомитися чи ні.

— А може, все це й не обов’язково, щоб любити?

Такий розумний Бахтіяр, а говорить, як на мене, повну нісенітницю. Я кривувато всміхаюся й хитаю головою.

— Це все тому, що ти звик мати справу з кіньми, а не з дівчатами. — Я не намагаюся його образити. Та й він, здається, не ображається. Дивиться з цікавістю, чекаючи продовження. — Там же ніхто не питає, чого хоче кобила. Вам потрібне лоша — ви підбираєте для неї найкращого скакуна. А потім продаєте його за два мільйони.

— Ти дарма думаєш, що з кіньми все так просто. У них характер… — Бахтіяр робить паузу. Його погляд на мить від’їжджає вбік і повертається до мого обличчя. А губи, стримуючи усмішку, договорюють: — Майже як у тебе.

Ображатися після того, як я сама наговорила йому купу такого, за що батько відлупцював би мене ременем по м’якому місцю, було б несправедливо. Та й зараз чомусь хочеться зберегти в його очах не образ істеричної вередливої дівчини, а гідного суперника у боротьбі світоглядів.

— Тоді мені ще більше шкода ваших кобил.

— Чому ж?

— Бо ви робите з ними те, за що вони ніколи вам не пробачать.

Різко розвернувшись на підборах, я продовжую прогулянку. Бахтіяр наздоганяє швидко. Щоку обпікають погляди, які він час від часу кидає. Не злиться — радше розважається.

— Ти багато говориш про коней, Нармін. Наступного разу повезу тебе з ними познайомитися. Що скажеш?

Нічого. Міряю його гордовитим поглядом і мовчу. Мені здається, він і без слів чудово зчитує: якщо тобі не гидко випрошувати мене у батька — будь ласка.

Йому я перечити не можу. Тобі… Сподіваюся, ти одумаєшся й не доведеться.

— А про свою скрипку мені розкажеш?

Я йду швидко. Він не відстає.

За звичкою хочу відмовити, але хамити безкінечно я не можу навіть йому.

— Що тобі розповісти?

— Що захочеш. Чому захотіла займатися. Чому скрипка, а не фортепіано чи труба. Що тобі подобається. Що складно? У мене племінниця грає.

Загальмувавши, повертаю голову й підіймаю погляд угору. Наче тільки цього він і чекав: уже дивиться, присипляючи мою пильність своїм шляхетним терпінням.

— Я знаю, що твоя племінниця займається. Ти приходив до неї на звітний концерт.

Бахтіяр ледь усміхається й киває. У мене поколює долоні й подушечки пальців. Не знаю, що це. Ніколи такого не відчувала.

— Ти там теж грала. Красиво, але сьогодні — краще. — Його слова не мають для мене жодної цінності, але чому я затамовую подих і дуже хочу, щоб він продовжив? — Там було видно, що ти нервувала, а сьогодні — з відкритою душею.

Це настільки влучно, що збиває з пантелику. Мій погляд падає разом із підборіддям і впирається в вимощену плиткою доріжку.

Це все зайве, Нармін. Тобі не потрібна його похвала.

Струснувши головою, змушую розтиснутися горло, зведене спазмом через безпідставний напад тремтіння.

— Уся різниця в тому, що на звітному концерті своїм недоречним увагою добре зіграти мені заважав ти. А сьогодні я не знала, що за мною спостерігають. Не вигадуй.

Сперечатися зі мною безглуздо. Це розуміємо і я, і Бахтіяр. Усю решту прогулянки я або мовчу, або відповідаю так, що сумнівів немає: роблю величезну послугу, а загалом-то з ним мені не цікаво.

Коли знову сідаємо в авто — відчуваю полегшення. До дому майже тікаю, дуже формально подякувавши й не забувши вшити в слова натяк, що буду щаслива, якщо після нашої зустрічі він змінить своє рішення щодо одруження.