Розділ 7.2

***

Я досить швидко усвідомлюю, що мовчки гуляти з ним — не краще. На невидимих для оточення гойдалках мене знову кидає від обурення до сорому.

Кидаю на Бахтіяра перший обережний погляд. Він дивиться перед собою. Йде невимушено. Не виглядає ані злим, ані напруженим, а я всередині — вся, мов на голках.

Дивно, але я чудово пам’ятаю його ще зі шкільних часів. А в голові засіло питання, яке я точно не поставлю. Ти що, відтоді мене… Приглядав?

Серце збивається з ритму. Я відвертаюся в інший бік. Але минає пів хвилини — і я вже знову ковзаю по ньому поглядом.

Надворі спекотно. Набагато приємніше було б гуляти в легкій сукні, але за свою впертість я плачу задухою.

Під платанами й каштанами сидять старці: одні зосереджено б’ють кісточками доміно об дерево старих стільниць, інші з глухим стуком перекочують нарди, примружившись від сонця й азарту. На сивих головах — тонкі тюбетейки й потерті кепки. На маленьких столиках поруч — тонкі армуди з темним чаєм, блюдця з цукром.

Так виглядає дозвілля хранителів наших традицій. На мій смак — нудьга, просто жах. А ще моторошно від думки, що ми з Бахтіяром, можливо, проживемо разом усе життя і колись уже він сидітиме так у парку, а я вдома виховуватиму наших онуків. Онуки будуть, а от любові — ні.

Погляд чіпляється за невеликий ларечок із різноманітним морозивом. У роті збирається слина — так хочеться спробувати, але від Бахтіяра пригощання я не прийму, а самій купити він не дозволить.

Поки не помітив — намагаюся зробити вигляд, що дивилася на компанію дівчат-ровесниць, але він, здається, помічає все й сам змінює маршрут.

Мене це обурює, але навколо люди, а отже — скандалити не можна. Тому підкоряюся. Відставши на крок, стежу, як Бахтіяр підходить до морозивника. Усміхається йому і вітається. Той широко усміхається у відповідь.

— Яке морозиво хочеш, джан? — звертається до мене чоловік середніх років. Я червонію. Роблю крок за плече Теймурова й хитаю головою.

Бахтіярові, що обернувся, дістається суворий погляд з-під моїх насуплених брів, який уже звично його лише розважає.

— Обирай, Нармін.

— Я не хочу.

— Краще ти обери, ніж я не вгадаю.

Мені здається, у впертості він теж мене перемагає.

Мене розпирає зсередини, але сперечатися з ним — це жах! Зробивши крок уперед, навмання тицяю у три різнокольорові гори морозива. Продавець щедро накладає їх у найбільший вафельний ріжок. Зверху влаштовує ще один — на свій смак.

Бахтіяр розплачується великою купюрою, а від решти й зовсім відмовляється.

Можливо, це зовсім не напускне, але як же складно бачити в ньому хороше!

Приймаю з рук привітного продавця морозиво й навіть дякую. Йому. Не Бахтіяру.

Теймурову дістається моє невдоволення. Спершу ми відходимо, а потім я вже дозволяю собі зауваження:

— Якщо я сказала, що не хочу, значить, я не хочу.

— Ти ж не куштувала, Нармін, — і спробуй розбери, він зараз про морозиво чи про шлюб. А я про що говорила?

Сперечатися з ним настільки складно, що рано чи пізно доходиш висновку: це ніби безглуздо.

А він непомітно зловив мене в чергову пастку. На спеці морозиво швидко починає танути, я з острахом дивлюся на ріжок, яким скочуються перші різнокольорові краплі.

Викинути — рука не підіймається. Почати їсти не дозволяє гордість. А Бахтіяр усе посміюється.

Не витримую і з думкою: «та шайтан із тобою!», тягну морозиво до обличчя. Облизую, забруднюючи губи. Їх теж облизую. Підтале морозиво дуже-дуже смачне.

Гуляй я з мамою, Севою чи подругами — вже розпиналася б, розповідаючи, яке воно чудове! А з Бахтіяром… Усе інакше.

— Погане морозиво? — питає він, а мені важко брехати, тому щиро мотиляю головою. — От бачиш. Чому не спробувати? Раптом сподобається.

Дивлюся на нього, даючи зрозуміти, що його маніпуляції зі мною не працюють, але жар знову прокочується тілом, вдаряючи в грудну клітку й щоки.

Він дуже уважно стежить, як я торкаюся губами пломбіру, потім — як облизую їх кінчиком язика.

Теймуров не переходить меж пристойності, але поруч із ним я почуваюся дивно. Теж трохи морозивом. Тихенько кашляю й простягаю недоїдене:

— А далі що? От я наїлася. Далі що?

Він забирає з моїх рук ріжок і без жодних докорів сумління викидає в найближчу урну. Я стежу за цим, долаючи внутрішній опір.

У нас так не роблять. Випросив щось — доїдай, навіть якщо несмачно. А тут же було смачно! Смачно.

— Наїлася — викидай. Я не ображуся.

— А на що ти образишся? — питаю, схрестивши руки на грудях. Ми з Бахтіяром точно не виглядаємо як майбутні наречені. Швидше — як подружжя зі стажем у десять років, що постійно свариться. Точніше, сварливиця — я, а він із тих, хто йде з дому в парк, аби тут відпочити душею.

Хлопець розслаблено тримає руки в кишенях, поки я зачитую йому всі звинувачення, які тільки спадають на думку.