Розділ 7

Розділ 7

Нармін

Мама підіймається до моєї кімнати й звалює на ліжко пів шафи. Я маю обрати гідне вбрання, щоб супроводжувати на прогулянці Бахтіяра-бея.

Але я не хочу з ним гуляти. І тим більше — вбиратися.

Брехня про головний біль чи раптово скрутений живіт не спрацювала б — я це чудово розумію. Напхати мене таблетками — справа кількох хвилин. Та й остаточно зламати свій опір я теж не готова, тож спускаюся до Бахтіяра такою, як є: у джинсах і блузці.

Він уважний. Помічає і мої насуплені брови, і стиснуті губи. І надто просте, як для такої події, вбрання.

Але найголовніше — сяйливих матір із батьком, які проводжають нас до машини.

Бахтіяр відчиняє для мене передні дверцята, але руками, як і раніше, не торкається. Від того, наскільки він усе робить правильно, мене навіть трохи нудить.

Ти не ту обрав, чуєш?! Із натовпу хороших ти обрав зіпсовану.

У нас не існує побачень як таких, але й навмання дівчат і хлопців у місті давно одне з одним не одружують. У нас дозволено знайомитися. Придивлятися. Спілкуватися в межах дозволених кордонів. З дозволу батьків, не таємно. Усе таємне — обман.

У нас цінують чистоту й репутацію.

Шкода, що не так само цінують почуття.

У машині Бахтіяра дуже чисто. Красиво й дорого. Пахне приємно. Усередині мене — одночасно сплеск захвату від усвідомлення, що я чи не вперше сиджу на передньому сидінні авто. Та ще й такого красивого!

Хочеться гладити рівну матову шкіру панелі, сріблясту прострочку на темно-коричневих шкіряних сидіннях, холодний метал повітроводів. Торкатися керма з купою кнопок і акуратним логотипом із чотирьох переплетених хромованих кілець.

Але поруч із захватом у мені пульсує страх. Бахтіяр здається ще відстороненішим. Лячнішим. Надто багатим. Напевно, освіченим. Власником бездоганних манер.

І я не хочу ставати поряд із ним негідним придатком.

Двигун приємно муркоче. Із повітроводу дме прохолодою.

Рука Бахтіяра розслаблено лежить на підлокітнику. Подушечки довгих пальців торкаються селектора автоматичної коробки. Я маю виключно зневажати його й відсторонюватися, але мій допитливий мозок чомусь фіксує такі дрібниці.

— Ти любиш рибу чи м’ясо? — Питання зависає в повітрі.

Я люблю грати на скрипці й не думати про шлюб із тобою.

Та водить він добре. Мої брати — Емін і Заур — зовсім інакше. Швидше. Небезпечніше. Буває, по задньому сидінню кидає, як непристебнуте цуценя.

З Бахтіяром цього немає. У його машині я почуваюся в безпеці, але акцентувати на доброму собі забороняю.

Він чекає відповіді. Я віддираю погляд від чоловічої руки й на мить наважуюся підняти його до обличчя.

Батько, зрештою, дуже йому довіряє. Та й усе, здається, остаточно визначено. Ніхто не боїться скомпрометувати мене, віддавши Бахтіярові завчасно.

А я, якщо щось і маю зробити, то виправдати загальні сподівання й ухопити свою удачу за хвіст. Підкріпити його бажання своєю поведінкою.

Але замість цього я відкидаю щедру пропозицію Теймурова холодним:

— Я не голодна.

Він не здивований. Ледь усміхається, везучи мене центром нашого міста.

— І десерту не хочеш? Невістка розповідала, у нас відкрили нову кав’ярню. «Оксамит», якщо не помиляюся. Там щось смачне. Незвичне.

— «Велюр», а не «Оксамит». — Виправляю, надто пізно усвідомивши, що впіймала себе в пастку.

Бахтіяр дивиться лукаво, а я кусаю кінчик свого балакучого язика. Він спеціально помилився! Хотів перевірити, я в курсі чи…

— Як скажеш.

Стискаю губи й мотаю головою. Я знаю про цю кав’ярню. Підписалася на неї в Інстаграмі. І так, я б дуже хотіла туди потрапити. Але не з ним.

Бажання протестувати проти його волі розростається в мені дуже швидко.

Намагаючись надати голосу байдужості, колю:

— Моя сім’я, звісно, не така заможна, як твоя, але якщо я захочу в нову кав’ярню — зможу піти туди з братами, подругами чи сестрою.

Грубіянити мені складно. Почуватися гидкою й невдячною — жахливо. Але як інакше мені з ним боротися? Не знаю.

Коли настане межа його терпіння, думаю, мені не поздоровиться. Але це станеться пізніше. Сьогодні Бахтіяр-бей дуже благодушний. Повз вуха, звісно, не пропускає, та й вогнем не спалахує.

— З ким завгодно, тільки не зі мною, — навіть не питає, а констатує чисту правду.

Підтверджувати його слова немає жодної потреби. Ми просто обмінюємося поглядами, після чого обоє впираємося в лобове скло. Він — щоб стежити за дорогою, я — щоб бодай кудись дивитися.

А в голові будую план, як відмовлюся виходити з машини, якщо він зупиниться біля якогось закладу.

Не хочу нічого такого. І життя йому полегшувати не хочу.

Він думає, пил в очі мене вразить, але я — інша. Або хочу бути іншою.