Розділ 6.2

— Ти дуже гарно граєш. — Похвала Теймурова не звучить фальшиво, але має на мене надто сильний вплив.

Не розмовляй зі мною, Аллах! Відійди! Бачити тебе не хочу!

Мовчки фиркаю й обводжу поглядом терасу, відчуваючи, як обличчя рожевіє, а шия теплішає, певно, вкриваючись плямами.

— Підглядати за людьми — некрасиво, Бахтіяре. — Набравшись сміливості, зупиняю погляд на його обличчі й дорікаю.

Він… не сперечається.

Я вловлюю в його очах натяк на усмішку й злюся ще дужче. Якщо мої слова для нього смішні — навіщо стримуватися?

Брати ніколи не втрачали нагоди відмахнутися від жіночої дурниці. Переконана, батьки й мене для насмішок йому з радістю віддадуть.

Та Теймуров схиляє голову й, затримавши її внизу, удає каяття, якому я не вірю.

— Пробач. Не зміг стриматися.

Хочеться й далі з ним сперечатися. Звинувачувати. Підживлювати внутрішнє обурення, але сьогодні це дається складно.

Він виглядає надто спокійним і якимось… покірним?

Його погляд спускається на скрипку. Він дивиться на мій інструмент із цікавістю.

— Я граю звичайно, а не гарно. Щоб грати гарно й складні твори, треба вчитися щонайменше вісім років. А краще — більше.

— А ти скільки вчишся? — Не знаю, навіщо я розбовкалася й дала йому привід для нового запитання. Чорні очі від скрипки підіймаються вгору. Разом із цим по моєму тілу пробігає тепла хвиля.

Я почуваюся загнаною в пастку. Хочеться відступити. У грудях пече відчуття власної підлості. Я маю опиратися — заради себе і через почуття до Максима теж. Вони ж є. Вони проросли самі. Їх мені ніхто не нав’язував!

Я повинна опиратися, а не теревенити з ним. Різко й сухо виштовхую з себе:

— Чотири.

Бахтіяр шанобливо киває, а я даю собі клятву, що більше нічого з ним не обговорюватиму. Закриваю футляр і хочу піти.

Ковзаю поглядом по обличчю й киваю:

— Са-а-олун (прим. автора: будьте здорові).

Це побажання здається мені максимально щирим. Хвороб і проблем я йому не бажаю. Лише жити своє життя — подалі від мене.

Бахтіяр за руки хапати не стане, але зупиняє мене виставленою вперед рукою і цілком виразним:

— Дуже поспішаєш, Нармін-ханим?

Розвернувшись до нього, нетерпляче цокаю підборами по дубовій підлозі. Закидаю підборіддя. Його рука ковзає вниз уздовж руки зі скрипкою.

— Не важка?

— Зовсім ні.

— То куди ж ти так поспішаєш, Нармін?

Від тебе подалі. Невже не зрозуміло?

— Покликати батька. Ти ж до мого батька прийшов? Навряд чи до мами.

Легка поблажливість у його погляді й далі зачіпає. Якщо уявити, що про весілля домовляться і мене йому віддадуть, — я що, все життя проживу з його зверхністю? А наших дітей він теж вважатиме людьми іншого ґатунку?

А в спальню до мене заходити…

По тілу котиться хвиля жару й разом із нею — слабкість. Доводиться міцніше стискати ручку футляра, бо от зараз скрипка й справді здається надто важкою — аби не гепнулася…

— Я прийшов до тебе. — Моє й без того збите дихання обривається. Я дивлюся на Теймурова, на мить утративши всі слова. — Ти маєш рацію, ми з тобою майже не знайомі. Я хотів би це виправити. Твої батьки знають про серйозність моїх намірів. Якщо дозволять — я б хотів запросити тебе прогулятися. Хочеш — поїдемо в ресторан. Обирай, який.

Коли повітря стає катастрофічно мало, я так різко наповнюю ним легені, що в грудях відчувається дикий біль.

Він усе говорить так правильно… Та в мені це викликає такий протест! Теймуров — дуже сильний суперник. Я впевнена, що він мене переможе.

Але прогулятися з ним…

Опустивши погляд, хитаю головою. Перед очима при цьому — його широкі груди. Я почуваюся впертим бараном, що рогами б’ється об бетонну стіну. Баран знає, що з цього нічого не буде, але здаватися йому не хочеться.

Долаючи паніку й тремтіння, знову підіймаю погляд.

Я борюся з ним. Він — з моєю впертістю. Між нами проскакують іскри, але це не має нічого спільного з потягом — я впевнена.

Що буде далі — відомо і мені, і Аллаху.

Та хвалити Бахтіяра за те, що прислухався і цього разу прийшов до мене, а не до батька, я не буду. Це все гра. Одна велика гра Бахтіяра Теймурова. Моя пастка.

Він, певно, докладає зусиль, щоб вгамувати свою гординю, але й за це похвали від мене не дочекається.

— Я був би радий познайомитися з тобою ближче, Нармін. Я відповім на твої запитання…

Його слова отрутою сумнівів і почуття провини просочуються всередину крізь пори. Це все зайве. Я не хочу ненавидіти тебе менше!

— Я не бачу причин нам із тобою знайомитися. Я не збираюся виходити за тебе заміж. — Мені б хотілося, щоб його обличчя бодай скривилося, та він слухає спокійно. А всередині мене — клекоче. Жахливо почуватися дурною й запальною. Але це не — причина його бід. Це він — причина моїх.