Розділ 6

Розділ 6

Нармін

Взявши скрипку, виходжу на нашу гарну терасу.

Вдома мені відтепер не по собі, але піти звідси нікуди. Батько й раніше не любив, коли ми із Севою безцільно тинялися містом. Завжди — або з братами, або з ним, або з мамою. Рідше — з подружками, яких улітку поруч немає. Хтось у селі. Хтось відпочиває з батьками в Туреччині.

А я… У підвішеному стані й з каменем на серці. І відпрошуватися в тата кудись зовсім не хочеться.

Розкриваю футляр, але не кваплюся діставати інструмент. Пальцями гладжу корпус, переживаючи напад туги й сорому. Там, у провулку, мені хотілося так само ніжно гладити Максима й заспокоювати його. А вийшло… Сумбурно. І від цього боляче.

Я припустилася помилки, дозволивши нашому спілкуванню зайти так далеко. Це я дала йому підстави щось до мене відчути. Він гарячий, необачний, дурний, не наш. Але ж я… Я з дитинства жила зі знанням свого майбутнього. Просто не хотіла про це думати. Відкладала. Тягнула час. От і маю.

Зітхнувши, перехоплюю скрипку й піднімаю її, щоб обережно влаштувати на плечі. Беру смичок, кладу на струну й повільно веду, майже без натиску, дозволяючи звуку розгорнутися.

Мама з Севою вже не вперше питають, чи думала я про свій махр, а я й не знаю: плакати у відповідь чи сміятися.

Вони повторюють, що це надзвичайно важливо. Не можна продешевити. Уся моя родина гуде розмовами про перспективу заможного життя. Мого, звісно.

Та тільки я віддала б його будь-кому іншому, а собі лишила б хай і примарну, але свободу.

Перед очима — гарні різьблені стовпи тераси. Троянди, що спускаються з паркану й даху. Доглянутий, виплеканий мамою сад. І така безвихідь!

Щоб не заплакати, прикусую губи й починаю грати свій улюблений реквієм без нот, напам’ять.

Вивчені рухи допомагають бодай на якийсь час відволіктися. Власна здатність видобувати з такого складного інструмента гармонійні співзвуччя здається ожилим дивом.

А ще — свідченням моєї впертості. Якщо я чогось дуже хочу — можу досягти. Грати спочатку було так важко. Я подолала стільки перешкод. А тепер…

Заплющую очі й смикаю головою. Смичок зривається, дряпаючи струну різким, чужим звуком.

Мені слід відмовитися від уроків у Наталії Дмитрівни. Не для себе — для них. Максим так просто не заспокоїться, він може наробити великих дурниць, яких я не хочу. Аллах, я ж справді не хочу! Чи…

Заплющивши очі, дозволяю темряві під повіками розквітнути картинами, які уява малює вже не вперше.

А що, як він і справді все зробить і тато нас благословить?

Це надто бажаний і зовсім не схожий на реальність варіант, але мені так хочеться побачити промінь світла наприкінці свого жорстокого тунелю.

Чоловік Севіль як махр подарував моїй старшій сестрі гарний гарнітур із діамантами та гроші — за моїми мірками, дуже гідні. Та тепер Сева все частіше повторює, що продешевила, і мама згодом киває: гроші майже розійшлися, ніби їх і не було.

А золото лишилося (вона носить його часто), але ще частіше скаржиться, що за минулий рік її колекція коштовностей більше нічим не поповнилася.

Я люблю і маму, і сестру. Але мене нудить від розмов про те, що єдине щастя в сімейному житті, яке вони відчувають, — матеріальне.

Севіль була дуже щаслива, коли отримала свою пропозицію. Вона не шкодувала ні батька, ні родини майбутнього чоловіка, дозволивши собі таку заручини, про які мріяла. Величезне весілля. Але ейфорія минула, і те, що з нею лишилося, мене лякає. Мені здається, вона не була готова до материнства. Мені здається, в тому домі їй погано.

А може, я все це вигадую лише тому, що сама не хочу.

Та якби Бахтіяр спитав мене про махр, я попросила б розлучення.

Відчуваю щось чужорідне. Лякаюся незнайомого відчуття й лише тоді різко розплющую очі.

Я так захопилася грою, що свідомість понесло глибоко в роздуми під плавно струмливий з-під смичка реквієм. За півкроку до кульмінації звук скрипки різко обривається разом із моїм серцем.

Завмерши, впираюся поглядом у замислене обличчя Бахтіяра та його чорні очі.

Він стоїть на доріжці від хвіртки до нашого дому. На ньому вже не той розкішний костюм, вигляд якого просто мусив звести мене з розуму, а гарне блакитне поло й темні джинси. Так він здається менш серйозним і дорослим. Але я б збрехала, сказавши, що звичайний одяг йому не личить.

Йому личить усе. Окрім бажання мене отримати.

Придушивши вже не вперше ідіотське бажання схилити перед ним голову, дозволяю собі відчути цілком заслужену Теймуровими злість.

Я не запрошувала його на концерт. І підглядати він не мав права.

Він і далі дивиться на мене своїми уважними очима, а я стискаю губи й рваними рухами пакую скрипку в чохол.

Туди ж — смичок.

Хотіла б розвернутися й гордо піти в дім, навіть не вітаючись. Хай його зустрічають ті, хто йому радий. Але не встигаю.

Від звуку доволі швидких кроків — спершу по плитці, а потім уже сходами — тілом розливається незнайомий дискомфорт. Ніби пощипує шкіру.