Розділ 5

Глава 5

Нармін

Максим хмуриться і дивиться на мене настільки напружено, що його яскраві емоції викликають у мені у відповідь пекучий сором і потребу виправдатись. А краще — заспокоїти.

Тільки брехати йому я не хочу.

Тихо мовлю:

— Можуть побачити, — але сьогодні це не спрацьовує. Максим стискає губи, хмуриться ще сильніше й робить крок ближче.

Балансуючи між злістю і ніжністю. Знає, що навіть торкатись мене не можна. Не належить. Заборонено. Бахтіяр не наважився, а Максим підхоплює моє підборіддя і змушує уважно дивитися в його обличчя.

— Скажи правду, Нармін. Тебе йому засватали?

Ще ні. Але як цьому завадити — я щиро не знаю.

— Увесь город гуде, що ці конярі приперлись до твого батька.

Він називає їх «конярами» з презирством. Це погано. Так не можна. Мені страшно, що він може наробити дурниць. Намагаючись узяти себе в руки, зізнаюсь:

— Вони справді приїжджали.

Серце б’ється швидко. Пальці, якими він тримає моє підборіддя, трохи тремтять.

Максим — яскравий. Невтримний. Швидкий, гучний. Я пестливо називаю його вогник. Ішикджигим. І не лише за те, як світлі пасма з рудуватим відтінком часом хаотично стирчать угору. А й за те, який у нього характер.

Зараз здається, набагато більше наш, кавказький, ніж у Бахтіяра. Той — холодний. Багато мовчить. Дивиться так, що всередині перевертається. А може, крутить тому, що він для мене — загроза, а Максим зрозумілий. До болю знайомий. Ми дуже різні, але він для мене — важливий.

Я невпопад згадую, як пальці Теймурова ковзнули повітрям уздовж моєї руки, а Максим… Він не розуміє, чому у нас стільки заборон. Зневажає їх.

— Максим, не можна! — кажу йому, також хмурячись. Він стискає зуби, але слухається. Відпускає підборіддя, відступає на крок, але дивитись не припиняє. — Так, вони приїжджали. Але ні. Ще не сватали.

— А що хотіли?

Я простягаю руку, просячи віддати мені футляр зі скрипкою. Упертий Максим лише струшує головою, але не віддає.

Я показую на стіну. Мовляв, притули. На це погоджується.

Якщо хтось випадково заверне в наш провулок, нам доведеться зробити вигляд, що ми тут не розмовляли, а просто проходили повз.

І так уже… майже три роки.

Все починалось як цікавість. Я приходила до Наталії Дмитрівни займатись додому. Іноді бачила там її сина — Максима. Спершу здавалось, ми одне одному зовсім не цікаві, потім все змінилося.

Я почала ловити на собі його погляди. Він усе частіше опинявся вдома, коли ми з його мамою займались. Якось Наталія Дмитрівна затримувалась і попросила Максима пригостити мене чаєм.

Я й досі пам’ятаю, як це було ніяково, але саме тоді все почалось. Ми вперше повноцінно говорили. Дивились одне на одного. Він жартував. Мені було дивно, але не сміятися я теж не могла.

Між нами не було нічого, за що я могла би відчувати себе грішницею перед Аллахом, але водночас між нами вже надто багато, щоби я й далі брехала собі, що ми просто друзі.

Максим крутить головою навсібіч і знову не витримує. Підходить і стискає мої плечі. Він дуже нетерплячий. Завжди уважно слухає, коли я розповідаю про наші порядки й традиції. Раніше посміювався, тепер навіть цього не робить. Але іноді мені здається, що всі мої слова — повз його вуха. Йому просто подобається дивитись, як рухаються мої губи, поки я розпинаюсь — він рахує мої вії. Вчить красивих слів, якими потім мене бентежить.

— Я завтра поїду до твого батька. — Максим каже рішуче. А моє й без того виснажене тіло покидають останні сили. Хочеться заснути й прокинутись, коли весь цей кошмар скінчиться.

Я борюся і зі сльозами, і з упертістю Максима, хитаючи головою.

— Джаним (прим. автора: мій дорогий), не треба, — благаю його, порушуючи власні заборони. Перехоплюю його руки й гладжу. Він злиться все сильніше. Тягну до губ і цілую кісточки пальців. Це вже надто. Це вже під забороною, але я не хочу бути з ним жорстокою. Він мені дорогий. Дорожчий за нього — лише моя сім’я.

Дивлюсь у напівпрозорі, але зараз палаючі синім полум’ям райдужки.

Я певна, Наталія Дмитрівна розуміє, що між нами… щось є. Але ще вона розуміє, що в цього почуття немає майбутнього.

Я теж це розумію, але боротися складно. Азербайджанську дівчину не віддадуть за слов’янина. Може, десь і так, а в нас…

— Навіть не думай, чуєш? Ти вчиниш скандал, але це нічого не дасть!

— Я тобі давно казав, що не боюся. Все зроблю, як треба.

— Ти не мусульманин, розумієш? Ти не наш… — Мені боляче вголос говорити очевидні, але такі гіркі речі.

І я повною мірою усвідомлюю свою відповідальність. Я навіть дивитися на нього права не мала. Мала одразу дати зрозуміти, що між нами неможливі почуття, а я…

— Я все зроблю. — Максим обіцяє вже не вперше, але мені здається, це не допоможе. Що б він не зробив — буде скандал, а на скандал мій батько не піде. Тим паче тепер. Коли на поріг ступили Теймурови.